«Я - марсіянин»

Я — марсіянин

Хтось несміливо постукав у двері мого кабінету.

— Заходьте! — гукнув я, не відводячи очей од верстки чергового номера, а сам подумав: «Чорти їх носять, тих відвідувачів».

Стукіт повторився.

— Ну! — роздратованню моєму не було меж.

Це я вже давно спостеріг: коли під руками термінова робота, обов’язково припхається якийсь тип і буде довго, нудно розповідати про щось дуже нецікаве.

Ніхто не заходив. Я кинув олівця, підійшов до дверей і швиргонув їх до себе. На порозі стояв непоказний хлопчина в благенькому, як на таку люту зиму, пальті, крислатому капелюсі, в окулярах з синіми скельцями. Майнула думка: «Сліпий». Стало трохи соромно. Жаль дряпнув за серце.

— Чого ж ви не заходите?

— Мені здалось, що вам зараз нікого не хочеться бачити.

Вгадав, чортяка, а ще сліпий.

— Заходьте, заходьте, чого там.

— Дякую, але якщо у вас багато роботи, то я піду в іншу редакцію.

Я ледве затягнув його до кімнати. Підсунув стілець. Він сидів насторожено, наче прислухався до того, що діється за стінами кімнати. Здавалось, що хлопець уважно мене розглядає з-під синіх окулярів. «Дурниці, — подумав я, — як це сліпий може розглядати».

— Я вас слухаю.

— Бачите, я закоханий.

«Божевільний! — про всяк випадок я затиснув у руці ключа від сейфа. — Буду боронитись і кричати. Може, хтось прибіжить, порятує».

— Ні, ні, я не божевільний. Ви не думайте. Я зовсім не божевільний, а закоханий.

Він важко зітхнув і притис до грудей руки, наче благаючи йому повірити. Мені знову стало соромно: «Може, й справді закоханий. Це ж так природно. Людина закохалась і прийшла в редакцію, щоб розповісти про найпрекрасніше в світі почуття. Що ж тут такого? А я зразу: „божевільний“, ключ від сейфа хапаю. Чорт його знає, що робиться».

Хлопець чекав, поки я заспокоюсь, а потім знову ошелешив мене:

— Пробачте. Мабуть, треба було почати нашу розмову трохи інакше. Бо на Землі звикли до більш конкретних визначень. Я — марсіянин.

Він сказав це дуже просто. Я навіть не зразу зрозумів що й до чого: не кожного ж дня з’являється до вас у кабінет закоханий, та ще й марсіянин.

— Хто, хто? — перепитав я, а рука мимоволі знову потяглась до важкого сталевого ключа.