«Тисяча й одна ніч»

Тисяча й одна ніч

Караван верблюдів появився на вулицях нашого міста якось несподівано. Отак узяв і вийшов із вулички Івана Карася на Тополиний бульвар. Та мешканці вулички могли заприсягтися, що ніяких верблюдів, ніякого каравану вони не бачили.

Отже, історія каравану починається з появи на бульварі. «Кіно, мабуть, знімають», — думали одні перехожі, поспішаючи в своїх невідкладних справах. «Цирк, либонь, приїхав до міста», — вирішили інші перехожі, заклопотані не менш важливими справами.

А верблюди, байдужі й величні, гордовито йшли Тополиним бульваром. Попереду каравану на золотистої масті конику їхав чорнобородий дядечко в білій, мов сніг, чалмі, чорному, розшитому сріблом, халаті, в широких червоних штанях. За поясом у нього стирчала крива, прикрашена коштовними камінцями, шаблюка. Верблюдів вели люди, одягнені в халати, хоч і без срібної вишивки, з шаблюками, але без дорогоцінних оздоб. Горді двогорбі кораблі пустелі були добряче навантажені, а на деяких сиділи ще й сповиті в шовк дівчата.

Що не кажіть, ця дивна процесія (а були в ній ще й чорношкірі велетні, музики з невідомими інструментами в руках, довговухі віслюки) могла б викликати і трохи більше цікавості. Зрештою, зараз не те що верблюда, а й конячину не так уже часто на вулиці побачиш. Та життя міста котилося своєю второваною колією, а караван ішов своєю дорогою, аж поки шляхи їхні не перетнулися біля світлофора на розі вулиці Сервантеса. Світлофор глипнув на караван жовтим оком, а потім, відчувши незвичайність ситуації, застережливо та грізно засвітилося його червоне око, пропонуючи дивним подорожанам зупинитися. Та червоне світло справило на них не більше враження, аніж воно справляє на звичайного перехожого.

Караван поважно й гордо посунув через перехрестя. Зойкнули гальма, стривожено дзенькнув трамвай, сердита засюрчав міліціонер Василь Гапоненко. А караван ішов та йшов.

Тоді Гапоненко кинувся йому навперейми.

— Громадяни, не порушуйте!.. — загукав він, стаючи перед вершником у сріблом розшитому халаті.

Вершник щось пронизливо крикнув незрозумілою Василю мовою і потягнувся до шаблюки.

— Це ви киньте, громадянине! Знімаєте кіно, так знімайте собі на здоров’ячко. А порушувати вам ніхто не дозволяв. Якщо вам треба порушувати, напишіть заявку до нашого міського управління і порушуйте скільки завгодно. А без заявки не можна.