«Танок чугайстра»

А за отим «апчхи!» бозна-звідки поміж мною та нявкою виник… Що це?! Як це?! Васько?! Звідки тут, посеред найнепролазні- ших нетрів, узявся мій братик? Але він, мій непосида Васько, стояв зараз переді мною і смачно чхав. Малий подивовано роззирнувся, запримітив Олесю і тицьнув у розчепірені напівнявчині пальці якусь пляшечку.

— Ось, тримай, — сказав він. — Твій дід Стефан просив передати. Пий.

Олеся ошаліло поглянула на малого і, наче загіпнотизована його сміливістю, випила зілля. Вона тут-таки почала мінятися: її очі знову стали лагідно задумливі, волосся потемніло і прибрало кольору воронячого крила, а руки вже мали звичайні нігті.

Петро дуже зрадів Васькові.

— Ади, малий воробець тутки! Ти яким робом утрапив сюди? Ану, гайда зі мнов до танцю, шляк би мене трафив! Грай, Іванку!

Іванко заграв. Цього разу танцювали двоє: чугайстр і Васько. Петро знову почав перетворюватися на людину, а тоді знову його рухи стали незграбними. Але тепер він дивився на Васька і повторював усе за ним. Який же мій братик молодець, що вивчив чугайстрів танок!

За якихось кілька хвилин на місці чугайстра стояв молодий чоловік — у подертому одязі, з бородою, проте не лісовий дух, а справжня людина.

Олеся кинулася на шию своєму коханому. Він на мить пригорнув дівчину до себе, промовляючи:

— А тепер усі разом, не озираючися, ходімо з лісу. Лілько, рушай із квіткою попереду.

У селі тричі проспівали когути — і всі чорти, нявки та упирі з несамовитим вереском розтали в смолянистому смерековому повітрі.

Далі ми йшли самі: я з квіткою в руці, за мною мій найсміливіший у світі братик Васько, за ним мій найкращий друг Іванко, а вже позаду — найщасливіші на землі закохані — Петро та Олеся.

На узліссі нас зустрів дід Стефан.

— Дідусю! — кинулася до нього Олеся.

Старий обняв онуку й усміхнувся. А мені на хвильку здалося, що десь у краєчках його стомлених очей заблищали сльози. Підійшов Петро, і чоловіки потисли один одному руки.

— Пробач, — стиха промовив старий.

Тоді мольфар обняв і нас з Іванком, а Васька лагідно погладив по голівці.

— Молодці. Ви просто молодці. Ходімо додому. Ваші родичі вже, мабуть, ждуть — усі жданики поїли.

— А що з квіткою? — спитала я.

— Залиш її, доню, — усміхнувся мольфар. — Який з неї зиск?