«Танок чугайстра»

І… о диво! Просто на очах почала вкорочуватися чугайстрова густа вовна. І хоч вона ще вкривала лісовика, але ставала схожою… на звичайне людське волосся. Тоді став зникати чугайстрів живіт: здуватися, немов погано зав’язана повітряна кулька. А сам Петро трохи зменшився в розмірах… А потім… чугайстрові ноги стали заплутуватись одна за одну, а руки батогами повисли вздовж тіла, не знаючи, що їм робити. Танок ставав дедалі незграбнішим, а сам лісовик… обростав густою вовною. Квітка папороті догорала, а Петро знову ставав лісовим духом.

Спочатку я не збагнула, що ж це коїться. Подивилася на Іванка — той усе грав, але в його очах був страх. І розпач. Я глянула на Олесю. Дівчина… Хоча ні, тепер важко було її назвати дівчиною: вона дивилася хижо, волосся її стало таким же зеленим, як і в нявок, а на руках, якими вона затулялася від сяйва цвіту, бриніли гострі, мов леза, пазурі.

Стефан зненацька урвав свою гру. Він якось стривожено глянув на нічне небо, перевів погляд на Васька і, зітхаючи та щось стиха примовляючи, закурив люльку. В повітрі важко запахло тютюном. Васько мало не закашлявся, а старий глибоко затягнувся і з-під сивих вусів спрямував струмінь сизого диму на вогні далеких зірок, самісінько над головою малого. Тоді, мружачись, затягнувся вдруге й випустив кружальце диму під хлопчакові ноги, в густу, мов кисіль, купальську росу. Перед тим як затягнутися втретє, мольфар промовив:

— Щось, малий, ми з тобою засиділись і закурилися тут. Мабуть, тобі вже час.

— Що саме час, — спати? — запитав Васько, але відповіді почути не встиг.

Стефан набрав повні груди диму зі своєї улюбленої грушевої люльки й видихнув просто в лице малому.

Васькові сперло подих, ядуче закрутило в носі, він чхнув — і…

Ми збилися в тісну купку: чугайстр, Іванко та я. Папороть дотлівала в моїй затерплій руці. Довкруж нас стискалося коло бісівських почвар.

Олеся хижо вишкірилася, розчепірила покручені граблисті пальці й посунула на нас. Відступати було нікуди.

Навіть чугайстр у цю мить здавався спійманим у пастку звіром. Він пригорнув нас з Іванком до свого волохатого тіла, певно, хотів захистити.

— А-апчхи-и-и! — вирвалося в нього. — А-апчхи-и-и! А-апчхи-и-и!

— А-апчхи!!! — пролунало у відповідь в нічному лісі зовсім поруч, у мене під носом.