«Ресторан «XX сторіччя»»

Ресторан «ХХ сторіччя»

Якби не дощ, ми й не зупинилися б біля цієї модерної споруди з дещо претензійною вивіскою — «Ресторан „XX сторіччя“». Нам і без ресторанного сервісу було гарно посеред прадавнього дубового гаю. Та лісова ідилія хутко втратила свою привабливість. Зніжені такими чудесами цивілізації, як парове опалення, громадський транспорт, напівавтоматичні пральні машини та парасольки, ми не були готові до подібних випробувань. Тож ресторан «XX сторіччя» й привернув увагу мою та моєї супутниці.

Іншим разом, маючи у кишені якихось десять карбованців, я б не наважився запросити до ресторану жінку, на яку хотілося справити щонайкраще враження. Недарма ж ото вивіз її у цей чарівний куточок і півдня розважав балачками про новини театрального сезону. Вона слухала не без цікавості, і я вже почав на щось сподіватися. І ось на тобі, все летить шкереберть — ми стоїмо біля ресторану, і супутниця дивиться на мене підбадьорливо-запитальними очима.

Сподівався, що в останню хвилину на дверях даного закладу громадського харчування ми таки знайдемо знайомі написи: «Вільних місць немає», «Спецобслуговування», «Зачинено на обід»… Але написів не було. Не було й традиційно непривітного швейцара. Натомість була скляна стіна, яка розсунулася перед нами, коли ми наблизилися до входу.

— Автоматика, — авторитетно пояснив я і прочитав в очах жінки відверте захоплення моєю технічною ерудицією.

У гарно вмебльованому залі ресторану було порожньо. Звідкись линула заколисуюча мелодія, наче це й не ресторан зовсім, а лікувальний заклад для нервовохворих. До того ж і столики, вкриті гарними квітчастими скатертинами, виглядали якось підозріло. На них бракувало найнеобхідніших предметів: великих, середніх і маленьких фужерів, келихів і келишків, ножів, ложок, виделок.

— Ще не помили після вчорашнього банкету, — тамуючи тривогу, прокоментував я. Мій авторитет продовжував невпинно зростати. Може, й справді знайду тут оте, що називають особистим щастям?