«Морт»

Морт. Террі Пратчетт

Ось перед нами кімната, яскраво освітлена полум’ям свічок. Тут тримають життєлічильники на нескінченних ярусах полиць. Життєлічильники — то опецькуваті клепсидри, по одній на кожного з нині живих, і в кожній із них дрібний пісок перетікає з чаші майбутнього в минуле. Через шурхіт піщинок одночасно в усіх клепсидрах кімната реве й гуде, мов море. 

Ось перед нами господар кімнати — крокує, щось заклопотано вишукуючи. Ім’я йому Смерть. 

І це не просто якась там смерть. Цей пан Смерть опікується цілком чітко окресленою сферою обов’язків. Чи то пак не сферою зовсім, а диском — буквально пласким круглим світом, що його несуть на своїх спинах четверо велетенських слонів, які й собі стоять на панцирі неосяжно великої зоряної черепахи на ім’я Великий А’Туїн. Край Диска обрамлений Краєпадом, що ненастанно й неспинно спадає в космос. 

Науковці підрахували, що ймовірність існування чогось настільки кричущо-абсурдного становить один до мільйона. 

Та чарівники підрахували, що раз-на-мільйонні шанси випадають дев’ять разів із десяти. 

Смерть цокотить кістяними пальцями по чорно-білих кахлях і бурмоче собі щось в глибині капюшона; водить кістяними фалангами вздовж рядів із клепсидрами, в яких іще не збіг пісок. 

Пильним поглядом миготливих очниць він оглядає світову черепаху, що пливе у глибинах космосу в панцирі, вкритому кратерами й борознами від комет і метеоритів. Колись навіть Великий А’Туїн помре — і Смерть про це знає. Оце буде завданнячко. 

Та на цьому його погляд не спиняється — він зосереджується на величній синюватій зелені диска, що повільно обертається в променях свого крихітного сонця-супутника. 

Смерть переводить погляд на величезний гірський масив — Вівцескелі. Вівцескелі порізані глибочезними ущелинами й височать стрімкими бескидами — та й у цілому їхні географічні якості такі розмаїті, що годі їх описати. Погода там своя, особлива — дощі січуть шкіру, мов шрапнель, вітри спадають батогами, а грози не вщухають ніколи. Дехто вважає, що на те є причина: Вівцескелі — домівка прадавньої нескореної магії. 

Смерть блимає очницями й дужче зосереджує погляд. Ось перед ним зелена долина на поправному боці хребта. 

Ось перед ним певний гірський схил. 

Ось пасовисько на схилі. 

Ось пасовиськом біжить хлоп’я. 

І ось уже Смерть за ним стежить. 

А тоді голосом тяжким, мов удар свинцевого зливку об гранітну підлогу, промовляє: 

Безсумнівно, щось чаклунське було в землі на тих потрісканих схилах — бо завдяки надзвичайному відтінкові місцевих рослин цю місцевість усі знали як октаринові сіножаті. А ще саме тут — з-поміж нечисленних місцин на Диску — із деяких видів рослин отримували зворотнорічні сорти. 

Зворотнорічні рослини ростуть назад у часі: цього року ви садите зерня, врожай із якого зібрали минулого року. 

Мортова родина жила з того, що робила кріплене вино зі зворотнорічного винограду. Найревніші поціновувачі такого вина — ворожки й ворожбити, адже саме воно дає їм змогу бачити майбутнє. В цього засобу є лише один недолік: похмілля приходить до вас попереднього ранку, а щоби притлумити його, випити звичайного вина доведеться чимало. 

Зазвичай ті, хто вирощував зворотнорічні сорти, були міцними й серйозними чоловіками, схильними занурюватися у власні думки й пильнувати за календарем. Звичайний фермер, не засіявши поля, всього лише втрачає врожай, тоді як забудькуватий постачальник зворотнорічних сортів, який не засіяв поля, з якого зібрав урожай дванадцять місяців тому, ризикує не тільки порушити саму матерію, зіткану з причинно-наслідкових зв’язків, а й пережити гостре відчуття сорому. 

Гостре відчуття сорому Мортова родина переживала через те, що найменший син аж ніяк не був серйозним, а таланту до садівництва в ньому було стільки ж, скільки в дохлій морській зірці. Не те щоб помічник був із нього ніякий — просто помагав він зазвичай так радісно й неоковирно, що серйозні чоловіки його боялися як вогню. Щось таке було в його манері допомагати немовби заразне — можливо, навіть смертельне. Морт був високий на зріст, рудоволосий, веснянкуватий, а тіло його рухалося так, наче своєму власникові підпорядковується вкрай умовно: здавалося, воно цілком складалося з колін. 

І от того ранку Мортове тіло неслося верховиною, махало руками й верещало. Мортові батько й дядько скорботно споглядали його, сидячи на кам’яному мурі. 

— Я тільки не розумію, — заговорив батько Лежек, — як це навіть птахи від нього не розлітаються. Я би геть полетів, коли б на мене таке неслося. 

— Он як. Але людське тіло штука дивовижна. Я до того веду, що ноги його бовтаються в повітрі так і сяк, та швидкості він від того не втрачає. 

Морт добіг до кінця борозни. Вгодована горлиця неохоче поступилася йому дорогою. 

— Та завваж, що серце в нього на місці, — обережно додав Лежек. 

— Он як. Та звісно, от тільки не на місці все решта. 

— Він і вдома охайний. І їсть небагато, — вів своє Лежек. 

— Так, це видно. 

Лежек крадькома зиркнув на брата. Той дивився просто в небо. 

— Чув я, Гамеше, що в тебе на фермі скоро місцинка буде вільна. 

— Он як. Та я вже взяв учня, хіба ні? 

— Он як, — засмучено відповів Лежек. — А коли це ти встиг, нагадай? 

— Вчора, — відповів брат. Відбріхувався він швидко, мов та гримуча змія хвостом трусить. — Вже й угоду вклали. Вибачай. Слухай, я проти юного Морта нічого не маю, ти зрозумій, він такий добрий хлопчина, що не щодня такого й зустрінеш, просто… 

— …Та знаю, знаю. Він власної дупи на собі відшукати не може. 

Вони далі витріщалися на далекий силует. Той перечепився. Кілька зацікавлених горлиць придибало глянути, що воно там таке. 

— Але завваж, що він не дурень, — сказав Гамеш. — Дурнем його не назвеш. 

— Мозок там є, це точно, — погодився Лежек. — Він, бува, так старанно думає, що без потиличника й не достукатися. Бабуня його, бач, читати навчила. Від того, певно, голова в нього й перегрілася. 

Морт підвівся й перечепився через свою халамиду. 

— Треба його ремесла якогось навчити, — задумано сказав Гамеш. — Може, у священики віддати. Чи в чародії. Чародії багато читають. 

Вони глянули один на одного. Обоє чітко уявили, що буде здатен накоїти Морт, коли в ті його руки потрапить книга заклять. 

— Гаразд, — поспішно додав Гамеш. — Тоді щось інше. Має бути в світі багато речей, до яких він придався би. 

— Він думає забагато, от в чому біда, — сказав Лежек. — От поглянь на нього. Хіба треба думати, як лякати птахів? Просто береш і лякаєш. Ну, коли ти звичайний хлопець. 

Гамеш задумано почухав підборіддя. 

— Цей клопіт міг би перейти комусь іншому. 

Вираз Лежекового обличчя не змінився, та шкіра навколо очей невловно напружилася. 

— Тобто? — перепитав він. 

— Наступного тижня в Овечому Перевалі буде ярмарок, і там майстри собі учнів шукатимуть. Відведи Морта туди, може, знайдеться майстер, який йому все по місцях повправляє. Бо є такий закон: узяв учня — то відповідай за нього. 

Лежек перевів погляд на сина. Той саме роздивлявся якийсь камінь. 

— Ти ж знаєш, я б не хотів, щоби йому щось сталося, — непевно промовив він. — Ми його дуже любимо — і я, і мати його. Сила звички. 

— Це перш за все йому на користь було б, от побачиш. Буде з нього чоловік. 

— Он як. Ну, таки так. Є з чого, — зітхнув Лежек. 

Камінь цікавив Морта дужче й дужче. Із нього стирчали звивисті черепашки — свідки тих давніх часів, коли Творець робив усе живе з каменю. Бозна-чому. 

Багато що цікавило Морта. Скажімо, чому зуби в людському роті ростуть так щільно. Про це він багато міркував. А ще загадка: чому сонце виходить удень, якщо вночі його світло придалося б краще. Усім відоме пояснення він знав, та чимось воно його не влаштовувало. 

Коротше кажучи, Морт належав до різновиду людей, небезпечніших за мішок із гримучими зміями: він прагнув викрити логіку, приховану за всім-всім у всесвіті. 

І задачка ця була не з легких, адже логіки такої просто не існувало. Творцеві спадало на думку багатенько чудових ідей, коли він збирав світ докупи, та зрозумілості він у нього не закладав. 

Герої трагедій повсякчас скиглять, щойно боги звернуть на них свою високу увагу, та люди, такою увагою обділені, дістають найтяжчі випробування. 

Батько знову до нього кричав. Як завжди. Морт жбурнув камінь у горлицю — та так наїлася, що заледве забралася з дороги, — і побрів полем додому. 

Ось чому Морт разом із батьком ішли поміж гори в Овечий Перевал, везучи на віслюку нечисленні Мортові пожитки. 

Від містечка тут була сама назва — квадратна брукована площа, оточена торговими рядами, де можна було знайти все, що тільки виробляли місцеві фермери. 

За п’ять хвилин Морт уже вийшов від кравця, вбраний у вільну коричневу одежину невідомого призначення, від якої з цілком зрозумілих причин відмовився попередній замовник і в якій лишалося ще вдосталь місця на випадок, якщо Морт надумає рости — і вирости, за задумом розкрійника, у дев’ятнадцятиногого слона. 

Батько окинув його суворим поглядом. 

— Нічогенько, як на ті гроші. 

— Воно кусається, — сказав Морт, — і там, здається, крім мене ще хтось є. 

— У світі знайшлися б тисячі юнаків, що подякували б за таку грубу й теплу… — Лежек завагався і здався — одежину, мій юначе. 

— Можна поділитися нею з ними, коли так? — з надією в голосі перепитав Морт.