«Павло Павлович Павленко»

Павло Павлович Павленко

— Ось ви кажете: машина часу — це, мовляв, дурниці, фантастика й таке інше. Для вас воно, може, й справді так, а для мене…

Хочете — вірте, хочете — назвіть мене брехуном безсовісним, а я ту машину бачив. Знаю навіть, хто її винайшов і збудував. Тільки що там з того мого знання, коли все пішло наперекіс. Одне слово, нема й швидко не буде тієї машини. А винахідник? Винахідник живий. Працює в сусідньому будівельному управлінні виконробом.

До чого, питаєте, тут машина часу? Справді, зараз вона ні до чого. Але три роки тому цей… Назвемо його Павлом Павловичем Павленком. Щоб зручніше було розповідати. Я й справжнє його прізвище можу назвати, тільки це вам нічого не дасть. Так-от, ще зовсім недавно, три роки тому, працювали ми з цим Павлом Павловичем в одному дуже поважному науково-дослідному інституті. Фізичному з кібернетичним ухилом. А може, й навпаки — кібернетичному з відгалуженнями до фізики. Не пишуть про такі інститути в газетах, оскільки справи там розв’язуються серйозні.

Як виконроб-будівельник туди потрапив? Він тоді не був ні виконробом, ні будівельником. На фізиці високих енергій спеціалізувався і писав докторську дисертацію. Чому ж цей фізик, без п’яти хвилин доктор став виконробом? Якщо хочете все знати, то слухайте і не перебивайте, бо я зіб’юсь і так. Дуже вже заплутана ця історія.

Так-от, працювали ми з Павлом Павловичем в одному інституті. Він — старшим науковим співробітником, я — завгоспом. Трохи товаришували. Під час обідньої перерви в шахи грали й обмінювалися думками про футбольні новини. Дивний він тоді був. Сумний якийсь, невеселий. Наче й справи його наукові успішно вперед посувалися та й іншими людськими якостями його доля не обійшла — високий, стрункий, вродливий. Знаєте, як у нього лаборантки закохувалися і навіть деякі молодші й старші наукові співробітниці. А він тільки зітхає і щось своє думає, щось гнітить його, муляє. А до чарки, щоб забутися, не тягнеться. Не п’є. І не курить. Без цього переживає.

Отак граємо ми в шахи місяць, другий, третій. Він мовчить, і я не розпитую. Делікатність виявляю. І все ж одного разу не витримав наш Павло Павлович. Поставив мені черговий мат і каже, сумно так посміхаючись:

— У шахах щастить, а ось у коханні…

Й обірвав думку, не закінчив. Тут я не витримав, коли вже, думаю, людина надумала говорити про свої болячки, треба їй допомогти.