«Малюк з чужим майбутнім»

Малюк з чужим майбутнім

Треба було нарешті на щось зважитися. Вирішити раз і назавжди. На ціле життя. Вже другий місяць я упадаю коло Наталки. Тричі був з нею в кафе «Експрес». П’ять разів нас бачили разом на вечорах відпочинку в Будинку культури. Подивилися сім кінофільмів (із них один двосерійний).

Далі так тривати не могло. Тут уже, як кажуть, одне з двох: або ми притьмом поспішаємо до Палацу одружень, або нічого дівчині дурити голову.

З тими роздумами й ваганнями прителіпався я до парку культури, щоб там усе на самоті вирішити.

Порожньо з парку. Та й кого в таку непривітну осінню пору потягне на вкриті змокрілим почорнілим листом алеї? Крім, звичайно, таких безнадійно закоханих, як я. Взагалі-то й на мене той осінній пейзаж справив гнітюче враження, навернув до сумних і невеселих думок. Тридцять п’ять років, а я ще не обрав собі вірної подруги життя, парубкую, тоді як усі мої друзі давно дітей колишуть. Під такий настрій недовго й одружитися.

Може, так і трапилося б, якби не він. Я не одразу навіть запримітив його маленьку постать на парковій лаві. Він примостився на ній скраєчку, мов сіре замерзло горобеня. Сидів тихо, наче побоювався, що зараз із мокрих чорних чагарників вискочить який-небудь страшний звір.

Я й собі сів на ту лаву. Вона виглядала порівняно сухішою. Сів і заглибився в роздуми про Наталку і свої подальші життєві справи.

«Ні, — думалося мені, — слід уже приставати до якогось берега. Дівчина вона симпатична. Трохи дурнувата, так це, здається, для родинного щастя навіть краще. Вирішено! Завтра, а то ще й сьогодні запропоную їй руку, серце і моє чотирнадцятиметрове помешкання в будинку для одинаків та малосімейних».

— Не робіть цього, дядьку, — раптом щось цвірінькнуло поряд.

Здивований. я озирнувся навколо. Малюк сидів скоцюрбившись на тому ж місці. На мене й не дивився, заглиблений у якісь свої невеселі думи.

— Це ти сказав? — про всяк випадок перепитав його я.

— Так, це я сказав, — спокійно й тихо відповів малюк.

— А чого я, власне, не повинен робити?

— Не одружуйтеся, — тим же спокійним, я б сказав, навіть байдужим, тихесеньким голосочком порадив мені хлопчина.