«Джеймс і гігантський персик»

Джеймс і гігантський персик (fb2) - Джеймс і гігантський персик (пер. Виктор Евгеньевич Морозов) 1811K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Роальд Даль

Роальд Дал

ДЖЕЙМС І ГІГАНТСЬКИЙ ПЕРСИК

^© _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Переклад: з англійської Віктора Морозова за редакцією І. Малковича}

_{Обкладинка Арсена Джанікяна}

_{Ілюстрації Квентін Блейк}

1

Життя Джеймса Генрі Троттера було щасливе аж до чотирьох років. Він жив собі тихо мирно з мамою і татом у чудовому будиночку на березі моря. Бавився з сусідськими дітками, бігав піщаним пляжем і хлюпався в океані. Чого ще бажати маленькому хлопчикові?

Але одного дня, коли Джеймсові батьки поїхали до Лондона на закупи, сталася жахлива річ. Їх обох несподівано проковтнув (серед білого дня, до речі, й на багатолюдній вулиці) величезний лютий носоріг, який утік з лондонського зоопарку.

Можете уявити, який то був удар для його добрих і лагідних батьків. Але для Джеймса це було ще гірше. Батьки навіть кліпнути не встигли, а все лихе вже скінчилося: для того, щоб померти й відійти, їм вистачило рівно тридцять п’ять секунд. А от бідолашний наш Джеймс і далі лишався живий, але тепер його, самотнього й переляканого, оточував безмежний і ворожий світ. Затишний будиночок біля моря одразу продали, а хлопчика з маленькою валізою в руках, у якій нічого, крім піжами й зубної щіточки, не було, відправили до його тітоньок.

Їх звали тітка Шкварка й тітка Шпичка, і я мушу з прикрістю додати, що вони обидві були просто жахнючі. Самозакохані, ледачі й жорстокі, вони тільки те й робили, що безпричинно лупцювали бідолашного Джеймса.

Тітки навіть ніколи не називали його на ім’я, а кликали то «бридка потвора», то «брудний нечепура» або «нещасна малявка», ну, й, звісно ж, ніколи не давали йому ніяких іграшок і книжечок з малюнками. У його кімнаті було голо, наче в тюремній камері.

Тітка Шкварка, тітка Шпичка, а тепер ще й Джеймс жили в доволі дивному хиткому будинку на верхівці височенного пагорба у південній Англії. Цей пагорб був такий високий, що Джеймс міг з садочка споглядати на розкішні гаї й поля, що простягалися на багато миль довкола, а в погожі ясні дні міг навіть угледіти малесеньку сіру цятку — то й був той будинок, у якому він колись прелюбо жив з мамою і татом. А відразу за ним простягався океан — довжелезна чорнильно-синя смуга в небесній оправі.

Проте Джеймсові ніколи не дозволяли зійти цим пагорбом униз. Ні тітці Шкварці, ні тітці Шпичці навіть на думку не спадало взяти його хоча б на коротку прогулянку чи пікнік, а йти кудись самому Джеймсові, певна річ, було заборонено. «Ця бридота тільки накоїть лиха, якщо вийде кудись за сад», — казала тітка Шпичка. А якби він наважився перелізти через паркан, йому погрожували страшними карами, скажімо, обіцяли на цілий тиждень замкнути в підвалі зі щурами.

Садок на вершині пагорба був великий і занедбаний, а єдине дерево, що там росло (якщо не брати до уваги кількох нещасних пошарпаних лаврових кущиків), — старе-престаре персикове дерево, на якому ніколи не родили персики. Не було в цьому садку ані гойдалки, ані гірки, ані пісочниці, і ніхто не приходив сюди, щоб погратися з бідолашним Джеймсом. Не було навіть кота чи собаки — словом, нікого, хто міг би скласти йому хоч якусь компанію. Минали дні, і Джеймс дедалі сумнішав і почувався страшенно самотнім. Щодня він годинами стояв біля огорожі і печально вдивлявся в такий звабливий, але заборонений світ гаїв, полів і океану, що простягався перед ним унизу, немов чарівний килим.

2

І от, коли Джеймс Генрі Троттер прожив зі своїми тітками аж три довгі роки, одного ранку з ним сталася доволі дивна річ. А після тієї, як я сказав, доволі дивної речі, сталася дуже дивна річ. А вже після тієї дуже дивної речі сталася просто фантастично дивна річ.

А все почалося дуже спекотного літнього дня. Тітка Шкварка, тітка Шпичка і Джеймс були в садочку. Джеймсові, як завжди, загадали якусь роботу. Цього разу він рубав дрова. Тітка Шкварка і тітка Шпичка зручно вмостилися неподалік у шезлонгах, потягували з високих склянок лимонадну шипучку і пильно стежили, щоб Джеймс ані хвильки не дармував.

Тітка Шкварка була неймовірно жирна й куца. Вона мала маленькі поросячі оченята, запалий рот, біле обвисло-драглисте обличчя і скидалася на величезний білий качан розвареної капусти. Зате тітка Шпичка була худюща, довжелезна й кістлява, а її окуляри в металевій оправі трималися на кінчику носа на спеціальній защіпці. У неї був скрипучий голос і вузесенькі, довгі й слизаві уста, з яких повсякчас бризкала слина, коли вона сердилася чи хвилювалась. Отак вони й сиділи, ці дві бридкі меґери, цмулячи напої та вряди-годи репетуючи, щоб Джеймс рубав дрова ще швидше. Окрім того, вони розмовляли самі про себе і кожна з них вихваляла свою незрівнянну вроду. У тітки Шкварки лежало на колінах дзеркальце з довгою ручкою, і вона раз у раз зиркала в нього, милуючись своєю гидкою пикою.

Тим часом бідолаха Джеймс і далі рубав дрова, немов якийсь раб. Спека стояла просто нестерпна. Він спітнів з голови до ніг. Йому боліли руки. Сокира була тупа й затяжка для такого маленького хлопчика. Бідний Джеймс не перепочивав і нишком думав собі про інших дітей, уявляючи, що вони зараз роблять. Хтось, мабуть, їздить у садочку на триколісному велосипеді. Хтось гуляє в прохолодному лісі і збирає букети диких квітів. А всі його друзі граються біля моря на вологому пісочку або хлюпаються у воді…

Величезні сльози бризнули йому з очей і покотилися по щоках. Він сперся на колоду, на якій рубав дрова, почуваючись найнещаснішим на світі.

— Ти чого? — проскрипіла тітка Шпичка, зиркаючи на нього поверх окулярів у металевій оправі.

Джеймс заридав.

— Негайно припини й берися за роботу, мала бридка потворо! — звеліла тітка Шкварка.

— Ой, тіточко Шкварочко! — благав крізь сльози Джеймс. — Тіточко Шпичечко! Чи не могли б ми… будь ласочка… хоч разочок… поїхати на автобусі до моря? Це ж зовсім недалеко… а мені так погано, так гаряче, так самотньо…

— Цур тобі й пек, ледачий гультіпако! — заверещала тітка Шпичка.

— Відшмагай його! — гаркнула тітка Шкварка.

— О, я так і зроблю! — заволала тітка Шпичка і люто зиркнула на Джеймса. — Джеймс злякано подивився на неї. — Відлупцюю тебе пізніше, як спаде спека, — пообіцяла вона. — А тепер забирайся геть, бридкий хробаку, і дай мені спокій!

Джеймс повернувся й побіг. Він щодуху помчав аж у кінець городу, де й заховався за старими пошарпаними лавровими кущами, про які ми вже згадували. Там він затулив лице руками і гірко-гірко заплакав.

3