«Єдиний вихід»

Єдиний вихід

Сталося це о третій годині дня. Я саме закінчував розв’язувати післяобідній кросворд. І тут, як завжди нагло, вскакує до кімнати товариш Скреготайло, заступник начальника контори, в якій я от уже п’ятий рік щомісяця одержую зарплату.

Отже, вскакує товариш Скреготайло до кімнати, дивиться мені в очі і питає:

– І куди це знову завіявся Реп’яшенко?

То моє, значить, прізвище таке — Реп’яшенко. А звуть — Артур Терентійович.

Я занімів від такої дикої несправедливості. Воно й справді буває. На якусь годинку-півтори можу відійти від свого робочого, так би мовити, місця. З Мишком Соломоненком із сусідньої кімнати партію в шахи зганяємо. Шахи, вони якось підносять загальний інтелектуальний рівень.

Буває, на свіжий анекдот покличе Баламутський з фінсектора. Так тут і сам товариш Скреготайло не втримався б. Баламутський як видасть анекдота — до гикавки сміятиметесь. Потім півдня згадуєш, почуваєш себе внутрішньо збагаченим і оновленим.

Та саме сьогодні, саме в цю хвилину я перебував на своєму, так би мовити, робочому місці, і питання товариша Скреготайла було не тільки недоречним, а й певного мірою образливим.

Отак подумки я обурююся і ще не підозрюю, яке лихо мене спіткало. А заступник начальника продовжує дивитися на моє, так би мовити, робоче місце, спопеляє його гнівним поглядом і сердито перепитує:

— То хтось мені нарешті скаже: куди подівся наш шановний Артур Терентійович?

Сусіди по кімнаті підводять голови від службових паперів, дивляться на моє робоче, так би мовити, місце і відповідають товаришу Скреготайлу:

— Степане Корнійовичу, нічим зарадити не можемо, бо не бачили, куди подівся Реп’яшенко. Щойно був на місці. Навіть, як не дивно, щось писав мовчки. Ми тій мовчанці його зраділи і вирішили трохи попрацювати, бо до обіду такої можливості не було — Артур Терентійович бурхливо коментував останню гру київського «Динамо».

Чи не подуріли, думаю, мої шановні співробітнички? Що це має означати? Може, їм повилазило? Чи вони посліпли над службовими паперами? Та ось же я, ось!