«Зона досяжності»

— Звісно, звісно, — щиро зрадів голос. — А можна я з вами розмовлятиму? Ми обмінюватимемося знаннями.

— Та куди ж тебе подіти, — несподівано полегшено зітхнула Лариса, звертаючи у провулок, що вів до Чумацького Шляху. — Але зі знаннями в мене сутужно. Куди вже мені до тебе!

— Не скажіть. Розумієте, Ларисо, який парадокс: знань у вас менше, а от працюють вони, за моїми спостереженнями, з набагато вищим коефіцієнтом корисної дії. Чому це так?

— А я знаю?.. Втім, як мені здається, самі знання — річ другорядна. Вони стають в нагоді лише тоді, коли є ідея. Аби змусити оту ідею запрацювати. В тебе є ідея?

— В мене є кохання!

— Кохання?! — нервово розсміялася Яременко, відчуваючи, що мимовільно стишує ходу: ноги ставали просто ватяними. Здається, це буде важче, ніж вона очікувала.

Вона вийшла на Чумацький Шлях. З близького схилу Грюківського мосту по ньому з’їжджали машини. Начебто із зоряних небес на грішну землю з’їжджали. Лариса пішла тротуаром просто назустріч автомобільному руху. Нагору пішла.

Вище. Вище. Вище. Фари автівок перетворювались на збожеволілі від земної метушні сузір’я. Чи навпаки — сузір’я на фари.

Гременець зростав внизу сяючою лускою усіх своїх освітлених вікон та запалених ліхтарів. Мерехтливий монстр не березі потойбічно чорного Дніпра. Таємничий. Виродливо-красивий. Нескінченно чужий. І нескінченно близький — просто на відстані протягнутої руки.

— А куди це ви йдете, Ларисо? — захвилювалося місто.

— На мосту хочу постояти. Повітрям подихати… Коханим помилуватися, — зовсім вже нервово розсміялася Лариса. Кінцівок вона не відчувала.

— Ви вже вдруге кажете про моє кохання дещо зневажливим тоном, — зненацька образився Гременець. — Чому?

— Вибач, але… Але, що ти можеш знати про кохання?

— Я знаю про нього усе, що знаєте ви, — ще більш ображено мовило місто.

— Тобто, нічого.

— Та як же?!..

— Та так же. Адже ми й самі досі не розібралися в цьому, часто-густо плутаючи кохання та любов.

— Та хіба ж це не одне й те саме?!?

Лариса завмерла навколо парапету. Під нею, на відстані метрів у сорок, плазував у вічність Дніпро-Славутич. Його волога шкіра виблискувала в невірному нічному сяєві.