«Брати-віталійці»

Брати-віталійці (fb2) - Брати-віталійці (пер. Николай Игнатенко) 2389K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Вилли Бредель

Віллі Бредель

Брати-віталійці

А в царстві тут постав розгардіяш;

Старе й мале бунтує;

свари, чвари,

Гризня, різня, грабунки і пожари.

Міста повстали на міста,

А на дворянство чернь проста,

В мирян з попами ворожнеча,

Усюди розбрат, колотнеча,

Розбій, убивство, бешкет у церквах;

Купці й мандрівці гинуть на шляхах.

Усяке тут за зброю узялося,

Бо жить — бороться… Так воно і йшлося.

Гете. «Фауст».^[1]

Частина перша

Юний Мандрівник

ЧУМА

Панували брехня, жадоба й жорстокість.

Папа римський заправляв країнами Заходу. Вогнем і мечем намагався він вберегти свою владу над світом.

Свята інквізиція спалювала й колесувала по всій Європі скептиків, відступників, єретиків, стинала їм голови, нищила тих, хто зважувався на сумнів у непомильності папи. Темну фанатичну юрбу нацьковували на «відьом» та «жидів». Приречених кидали у вогнища, а їхнім майном поживлялась церковна верхівка.

Ченці, що колись із гордістю ходили в бідних та безкорисливих, розбагатіли і запишались. Їм належали найкращі лани та ліси, і розкішшю їхні монастирі не поступалися перед князівськими замками.

Високі духовні сановники розтринькували добро не згірше за світських магнатів. А народ — селяни й городяни — платив податки, щоб побільшувати могуть і багатство церкви.

Дворяни теж не пасли задніх. Князі та лицарі вдиралися в села й грабували. Вони вбивали купців на торгових трактах, заскакували в квітучі міста, спалювали їх та мордували мешканців. І все задля зиску. Родовиті нероби в гонитві за грошима не гребували нічим — за золото ладні були продати і рідного батька. «Бравий лицар» Конрад фон Урах^[2] віддав абатові фон Лорху за три фунти гелерів двох своїх сестер, Агнес і Магліт!

Аби захистити своє розбійницьке право, шляхта творила таємні суди. Хто виступав проти її волі, тому виносили вирок: смерть од меча.

У той похмурий час, майже шістсот літ тому, напровесні 1369 року, битим шляхом від Шверіна до Вісмара брело двоє дивних, разюче несхожих між собою людей: цибатий, згорблений єврей з великим коробом за спиною і стрункий парубчак з палицею через плече, на якій гойдався клунок з пожитками. На худому дрібному обличчі старого єврея випиналось підборіддя, з якого вилася патлата борода. Довге, зачесане поверх вух волосся жужмом спадало йому на рамена; здавалося, з його голови вив’юнюються темні гадюки. В руці у нього був товстенний ціпок, на який він щокрок опирався і який іноді правив за зброю.

Одежу євреєві, певно, подарували селяни: куртка була з домашнього полотна, з такого ж краму й полатані штани, що теліпались на ньому. Мабуть, їхній колишній власник був огрядніший. Взутий дід був у незугарні, але міцно уплетені личаки.

Одяг на його молодому супутникові — нехитра куртка, сірі штани, пласкі личаки, — як і вилицювате сильне обличчя, виказували в ньому селянина. Хіба що погляд, одвертий і сміливий, відрізняв його від затурканих, покірних селян. Біляве волосся рівними пасмами спадало йому на шию, а спереду звисало аж на брови.

Мандрівний крамар Йозеф уже в перші хвилини знайомства довідався, що його супутник, безпритульний сирота, працював, де щастило, в селян, а оце йде в гавань найматися в моряки.

Спершу товариство старого й надто балакучого єврея було не до вподоби Клаусові. Та коли хлопець побачив, як радо вітають крамаря селяни, як для кожного він знаходить ласкаве слово та доброзичливу пораду, а ще коли вгледів, що дід не тільки не дбає про вигоду, але й допомагає за спасибі, — неприязнь у нього відлягла.

Йозеф був живою газетою. Із села в село, із уст в уста передавав він останні новини. Знав дід про все, що тільки діялось у світі, а коли новин бракувало, не довго думаючи, вигадував їх. Його допитливим слухачам ніколи й на гадку не спадало не повірити йому. Ото вибухне війна під Альпами чи десь в іншому місці — він неодмінно знає про неї. Про обрання нового папи в Римі старий розповідав так, наче й сам побував там. До найменших подробиць він відав про честолюбні наміри датського короля, який нарікав на те, що ганзейські міста надто великі та дужі.

Не гребував дід і дрібними новинами з найближчих околиць. І якщо вже сидів серед гурту запопадливих на всілякі чутки селян, то нікого не лишав без відповіді. Знав він про неврожаї, моровицю й весілля, про розбої, чвари й походи, про заворушення цехів, про облогу лицарських замків і страту злочинців, про останні папські булли й найновіші гутірки.

Та найцікавіша його новина — про сімох грабіжників, яким недавно у Шверіні повипікали очі і які тепер старцюють дорогами, маючи за поводаторів двох калік, безрукого та одноногого.

Старий приносив селянам не тільки новини: він постачав їм і різні дивовижні ліки. У його коробі були таємничі масті. От хто натре ними вим’я козі чи корові, той і молока діставатиме удвічі більше. Мав він також чорний порошок. Якщо покуштувати його з водою, то й чума не вчепиться. Або ще видобував звідтіля чарівну «паличку здоров’я» — гладеньку блискучу цурку, що, коли вірити старому, всмоктувала в себе хвороби. Тому, хто скаржився на якусь недугу, досить було гарненько потерти нею хворе місце, — і біль, присягався Йозеф, зникне. Можна було розжитись у старого на будь-які заморські прянощі: перець, імбир, шафран та мускат.

Йозеф, якого так гостинно, а то й шанобливо скрізь приймали, був поганої думки про людей, світських володарів, а надто про всемогутню церкву. Там, де старий не боявся зронити необережне слово, він таврував зажерливість духівників і розпусту в монастирях. «Пани, — тихо казав він, — то велике лихо, але святенники — ще більше…»

І дід оповідав про їхню ненажерливість і лють, про неправедне життя у чернечих скитах.

Клаус багато чував про величні хрестові походи. Він чарувався сміливими хрестоносцями, котрі, на його погляд, нехтували і небезпекою, і злиднями — пройшли чимало країн і в тяжкому герці з бузувірами відвоювали «гріб господень». Дорогою Клаус гаряче розповідав старому про їхні чудеса хоробрості.

Йозеф мовчав і сміявся в душі. Коли Клаус запитав діда, чи й він не знає чогось про ті славетні літа, той погладив свою розкішну, мов лисячий хвіст, бороду і зронив:

— Ой, знаю, хлопче, знаю!

Але сам не квапився розповідати.

— А мені здається, не знаєте, — заперечив Клаус. — Ви ще жодним словом не згадали їх.

Йозеф роздумував, як би ото вигнати з хлопця дурман. Очевидячки, він повірив облудним байкам про шляхетність хрестоносців, а не знав, що їхні походи — то політичні інтриги, якими папи займали імператорські, королівські та князівські війська, що невпинно зростали, і в такий звичай забезпечували всесвітню владу церкви. Хлоп’я, вочевидь, не знало й того, що тим часом, як папи гнули політику на хрестових походах, купці виробляли на них торгові гешефти. Аби пояснити свою думку через якесь порівняння, Йозеф відповів запитанням:

— А найвидатніший лицар тобі відомий?

— Ви кого маєте на думці, — захоплено мовив Клаус, — Готфріда Бульйонського чи Балдуїна Фландрського?

— Анікотрого. Я маю на оці Марка Поло з Венеції…

— Про нього я не чув, — стишився Клаус. — А коли він підкорив Єрусалим?

— Єрусалим? — Йозеф усміхнувся, радіючи із свого жарту. Мандрівник та першовідкривач нових земель Марко Поло — лицар?.. Звичайно, цей патрицій також подався світами лише тому, що на рідній землі йому стало тісно; і не прогадав він, коли сподівався великого зиску від торгівлі з далекими краями. Що й казати: патрицій є патрицій!