«Потвори»

дуже страшна та неймовірно правдива історія

Малюнки автора

Вид. «Моторошні оповідки»

Валлверк 2016

Усі права захищені. Жодна частина цього матеріалу не може бути відтворена у жодному вигляді жодними засобами без попереднього письмового дозволу видавництва «Моторошні оповідки». Порушення авторських прав карається каторжними роботами на кухні по суботах протягом 2-х тижнів.

© 2016 Йожа Коцун.

© 2016 видавництво «Моторошні оповідки».

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

моїм уявним друзям.

Пролог

Глава I - Кракена

Глава II - Зот

Глава III - Аполлон

Глава IV - Непочата Вода

Глава V - Що було вночі

Глава VI - Крук

Глава VII - У човнику

Глава VIII - Ранок

Глава IX - У якій усе з’ясувалося.

Епілог

Слухом почуєте, і не зрозумієте; і очима дивитися будете, і не побачите.

(Книга пророка Ісаї).

Коли я був маленький, моя мама працювала медсестрою в міській психіатричній лікарні і я іноді навідував її на роботі. Одне з відділень лікарні було завжди замкнене, і його пацієнтів ніколи не випускали до двору. Часами в одному з вікон цього таємничого відділення я бачив височезного горбаня. Він стояв із книжкою й відсторонено дивився кудись за обрій, не звертаючи на мене жодної уваги. Мама казала, що він знаходився у тому відділенні майже усе своє життя, що раніше його відвідувала якась літня жінка, але потім вона зникла й останніх років з десять до горбаня взагалі ніхто не приходив. Власне, ця історія про нього. Хочу завчасно попередити: історія дуже страшна! Якщо Ви –людина вразлива, не раджу її читати, особливо на ніч.

Дуже, дуже давно, у ті стародавні часи, коли телебачення ще не було кольоровим і мало лише три нудних канали з обідньою перервою у мовленні від 12:00 до 17:00, на самому краєчку світу, в місті Луцьку на вулиці Берейторів у маленькому будинку в кутовому під’їзді на останньому поверсі, разом із мамою та бабусею мешкала незвична дівчинка, і звали її Кракена. Було їй тоді вісім років. Як Ви вже, напевно, здогадалися, поглянувши на малюнок зверху, незвичайною дівчинка була не через своє чудернацьке ім’я, а тому, що замість рук вона мала довгі змієподібні щупальця. Чимало Кракена через них набідкалася, бо ті щупальця були жахливо неслухняними. То було справжнє катування щоранку зав’язувати ними шнурівки на кедах, поратися із численними ґудзиками, складати до портфеля нотні зошити й підручники, а грати на фортепіано ними взагалі було НЕМОЖЛИВО! Саме тому Кракену не хотіли приймати до музичної школи. Тільки після тривалих і наполегливих бабусиних благань вдалося вмовити молодого викладача класу ударних інструментів узяти Кракену до себе на навчання. Вчитель скептично оглянув ксилофони, вібрафони, барабани, кастаньєти і дав Кракені металевого трикутника.

На тому трикутнику вона і дзенькала у школі. Ось так:

–ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ...

Звичайно, під час урочистих звітних концертів, коли приходили начепурені батьки усіх учнів, Кракену на всяк випадок ховали за лаштунками, аби вона ненароком своїми потворними щупальцями не налякала кого-небудь із чутливих глядачів. І хоча із залу її взагалі не було видно, мама Кракени всеодно дуже пишалася своєю донькою й розчулено втирала сльози краєчком носовичка кожного разу, коли з-за лаштунків лунало:

–ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ...

Кракені не подобалося ходити до музшколи. Проте вона залюбки бігала на ковзанку, де взувала білі новенькі ковзани, одягала теплі вовняні рукавички й ставала схожою на звичайнісіньку дівчинку (бо під рукавичками не було видно щупалець). Ніхто на ковзанці не дивився на неї скоса, і Кракені подобалося залишатися непомітною.

Одного разу на ковзанці сталося неймовірне! Сонце було таким яскравим, як ніколи, і небо було напрочуд чистим. Надзвичайно пухнасті сніжинки кружляли у повітрі в такт із дивовижною музикою, і незнайомий хлопчик з Кракеною кружляли розпашілі на морозі разом із тими сніжинками і посміхалися одне одному, грали у сніжки... доки до них не підкотив Кракенин знайомий та по-змовницьки не відвів хлопчика вбік і, скривившись, не процідив крізь зуби щось дуже огидне на вухо. Слова, наче отрута, крапля за краплею потрапили у вухо хлопчика і зіпсували все: сонце, небо, сніжинки, музику... Хлопчик несподівано зблід, і усмішка зникла з його обличчя. Більше він до Кракени не підходив. Дівчинка залишилася на ковзанці сама. Вона не образилася на хлопчика, а лише розчаровано зітхнула. Ось так:

–ОХ...

Звичайно, дівчинці зі щупальцями було дуже важко знайти друзів, бо хто захоче товаришувати з потворою? Певно, що ніхто. Тому зазвичай Кракена залишалася самотньою і дуже сумною. Але не можна сказати, що вона взагалі не мала приятелів. Двоє друзів у Кракени все ж було. Першого звали Зот.