«Танок чугайстра»

— Важко сказати, — замислюється бабуся. — З одного боку — звір, бо в лісі сидить самотиною, волохатий, наче вівця. А з іншого — нібито й на чоловіка схожий: на двох ногах ходить, танцювати страх як любить… Та й узагалі, подейкують, що чугайстри — то люди, яких із лютої злості хтось прокляв. Тепер і блукають вони хащами. Отаке…

— Бабуню, бабуню, а чугайстр великий? — спитав Васько.

— Різні бувають.

— А більший за… за слона?

— Мабуть, що більший. Щоправда, слона я, діти, не бачила.

— А чугайстра що, бачили!? — аж підскочили ми.

— Та де бачила — що люди кажуть, те і я вам.

— Бабуню, бабуню, а хто сильніший: слон чи чугайстр? — не вгавав Васько, який саме побував у зоопарку й уже два тижні все порівнює зі слоном і вимірює тільки слонами. Він навіть якось визначив, що таткова «Таврія» має пів слонячої сили.

— Це дурне запитання, — перервала я. — Хай краще бабуся розкаже, де чугайстра можна знайти.

— Цього ніхто не знає, — відповіла бабуся. — Людина з власної волі рідко коли знайде чи побачить чугайстра. Він сам з’являється перед тим, кому загрожує небезпека в лісі. Чугайстр боронить людей від нявок.

— А нявки страшні? — знову перериває бабусю мій братик.

— Ой страшні! — сплескує в долоні бабуся. — Ззаду. А спереду гарні…

— А вони подужають слона?

— Знову ти зі своїм слоном пхаєшся! — серджусь я. — Зачекай ти з ним.

— Так от, — продовжує бабуся Марія. — Звабить нявка людину, заведе в нетрі — коли це чугайстр уже тут як тут. Злапає нявку та й роздере, а потім на ватрі запече.

— Фе, як бридко, — скривилась я, уявивши злу, запечену на вогнищі нявку — чорну, з обсмаленим волоссям і виряченими очима.

— А можна спитати, бабуню? — сказав Васько.

— Знову про слона? — заяскріла усмішкою бабуся.

— Ні, не про слона, — запевнив Васько.

— Тоді питай.

— А він її солить?

— Ту нявку.

— Не знаю, — засміялася бабуся. — Чудо ти моє маленьке!.. Вже як спитає, то спитає..

— Мабуть, солить, — замислено проказав малий, — чи приправою притрушує, бо інакше вона зовсім не смачна.

— А людей він хоч не їсть? — питаюсь я.

— Людей не їсть, квіточко, тільки до танку просить, та буває так кого затанцює, що той і ногою не годен поворухнути.