«Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу»

Проїхавши прикордонний пропускний пункт, де перевірили документи, авто нарешті зупинилось біля маленької дерев’яної хатки. До воріт уже бігла тітка Василина, махаючи руками.

— Ади як бігає! Казали, що хвора! — засміялась її сестра, виходячи з машини й потягуючись.

— Йой, приїхали мої солодесенькі, а я вже хожу, визираю! Йо! Помучились? Ходіть до хати! Там голубці, бануш, вурда з афиною і шупеня!

— З того всього я знаю тільки голубці! — прошепотів Дмитрик, вилазячи з-під пластикового бутля.

— Ходіть, ходіть, — припрошувала тітка. — Повітрячком подихайте, а то де у ваших мурах подихати? У місті хати на хатах стоять.

Гірське повітря швидко зняло втому після довгої дороги. Здавалося, що вдихнув на повні груди тільки тут. У повітрі пахло хвоєю й гірськими травами, особливо чебрецем. Нижче від хати бурхливо стесував камінчики Чорний Черемош, гуркочучи на перекатах. Зараз, у час надвечір’я, поміж навколишніх сіножатей і галявин-зарінок він видавався чорним.

Подвір’я тітки Василини розляглося на горбику під лісом. Звідси видно все село. З тітчиної галерейки воно схоже на складені ківшиком долоні, в які хтось понаставляв десятки хаточок.

Джмеленя зайшла в дровітню. Останні промінчики західного сонця пробивались крізь щілини в дощатих стінах. І в цьому світлі все видавалося таємничим і фантастичним. Драбинки, ширші знизу, вужчі зверху, ряд лопат, сапок і коротесеньких кіс, тіні яких чудернацьким букетом падають на стіну, кострубата дров’яна кладка. Під стріхою сохнуть пуки трав, розливаючи запаморочливі пахощі. Щось шкрябало у кутку, попискувало під дровами, цвіркало під стріхою, за спиною коники-стрибунці організували оркестр. З лісу долинуло совине пугикання, на яке з буди глухо відгукнувся пес Шибеник.

Раптом дровиняка піднеслась угору і попливла вздовж стіни. Дзвінка помітила постать, схожу на чоловічка з кудлатою бородою і розпатланим волоссям. Ця постать і несла дровиняку! А може, це кіт, тільки великий і волохатий? Він тихесенько бурмотів щось собі під ніс. Під Дзвінчиною ногою рипнула дошка. Загадкова постать вмить щезла, а дровиняка гепнулась на долівку. Сонячні промінчики востаннє пробігли шопою і зникли.

— Знайшла дрова? — промовила тітка Василина, нечутно підійшовши до внучки.

— Так. Але тут хтось є. Може, кіт?

— Може, й кіт. А може, й не кіт, — таємниче відповіла тітка.