«Дев’ять життів Крістофера Чанта»

Матуся ніколи не відходила від сходів, на розчарування Крістофера. Вона завжди підбирала спідниці і пливла вгору сходами поперед Татка, щоб упевнитися, що він зробить, як вона хоче. Матуся мала великі променисті очі, досконалу поставу і купу блискучих каштанових кучерів. Няні казали Крістоферові, що Матуся була Красунею. В той період свого життя Крістофер вважав, що всі батьки були такими, але він бажав, щоб Матуся дала йому хоч разок поглянути на Татка. 

Крістофер гадав, що всі бачать такі сни, як і він. Не вважав їх вартими згадки. Сни завжди починалися однаково. Він вилазив з ліжка і заходив за стіну дитячої спальні — точніше, за камін, який виступав у кімнату, — а тоді опинявся на каменистій стежці, яка оббігала долину верхом. Струмок дзюркотів крутими зеленими схилами до самого низу, водоспад за водоспадом, але Крістофер ніколи не відчував потреби спускатися за ним у долину. Натомість він підіймався стежкою і обходив велику скелю, щоб опинитися в місці, яке подумки називав Проміжок. Крістофер думав, що цей шматок світу — залишок давніх часів; він існував до того, як хтось навів у світі лад. 

Безформні схили скель громадилися і розповзалися в усі боки. Одні — велетенські й важкі, інші — дрібні, як щебінь; жоден не мав сталих обрисів. Так само жоден не мав сталого кольору — тільки той невиразний бруднуватий відтінок, який буває, коли змішаєш усі кольори із коробки фарб. Над цим місцем завжди висів безформний вогкий туман і робив усе видиме ще більш непевним. Неба видно не було. Насправді Крістофер думав іноді, що неба там могло й не бути: він уявляв безформну скелю, що тяглася далі й далі над головою, як величезна арка, — але коли він задумувався про неї, це здавалося неможливим. 

У снах Крістофер знав, що із Проміжку може дістатися у Майжевсюди. Він називав це Майжевсюди, адже існувало місце, яке не хотіло, щоб до нього дісталися. Воно було досить близько, але завжди траплялося так, що Крістофер відходив від нього щодалі. Він ковзався, дерся, пробирався між виступи вогких каменюк, дряпався вгору й вниз, поки знаходив іншу стежку й іншу долину. А їх там були сотні. Крістофер звав їх Всюдинки.