«Вогонь і крига»

Ерін Гантер

Вогонь і крига

Помаранчеві язики полум’я танцювали у холодному повітрі, жбурляючи жмутки іскор у нічне небо. Сяйво вогню відблискувало на скошеному пустищі, підсвічуючи посеред нього обриси Двоногів.

Пара білих вогнів зблиснула віддалік, звіщаючи про наближення потвори. Наповнивши повітря кислим димом, вона з ревом промчала Громошляхом, який ген здіймався до небес.

Межею пустища просувався кіт, його очі поблискували в тіні. Він спершу нашорошив гострі вушка, а тоді одразу ж прищулив їх, почувши шум. За ним вервечкою йшли інші коти. Вони низько поопускали хвости і принюхувалися до згірклого повітря, скрививши губи.

— А що, коли Двонога нас побачать? — прошипів один із них.

Великий кіт, у бурштинових очицях якого відбивалась вогняна заграва, відповів:

— Не побачать. Вночі вони бачать погано.

Він і далі йшов уперед, вогонь освітив чорно-біле хутро на його могутніх плечах. Лідер тримав хвоста трубою, підбадьорюючи свій Клан[1].

Проте, інші коти, тремтячи, припадали до землі. Це було дивне місце. Шум потвор не вгавав у їхніх вушках, а кислотний запах терзав ніздрі.

— Високозорий? — сіра королева неспокійно змахнула хвостом. — Чому ми прийшли сюди?

Чорно-білий кіт повернувся до кицьки:

— Нас виганяли звідусіль, де ми намагалися осісти, Попеляста. Можливо, хоч тут ми зможемо мирно влаштуватися, — нявкнув він.

— Мир? Тут? — не вірячи своїм вухам, перепитала Попеляста. Вона підтягнула своїх кошенят до себе і заховала їх під животом. — Серед вогню і потвор? Мої кошенята не будуть у безпеці!

— Ми і вдома не були в безпеці, — нявкнув інший голос. Чорний кіт вийшов наперед, важко припадаючи на вивихнуту лапу. Він витримав бурштиновий погляд Високозорого і провадив далі: — Ми не можемо захистити кошенят від Тіньового Клану. Навіть у нашому власному таборі!

Деякі коти голосно закричали, згадавши жахливу битву, яка вигнала їх із власного дому на височині на край лісу. Молодий новак скрикнув:

— Зорелом і його вояки можуть і досі нас переслідувати!