«Чорний альбатрос»

Вони перейшли на панську половину. Анфілада незліченних кімнат вела до королівських апартаментів. Тут Клим почувався не у своїй тарілці.

— Що з тобою? Тобі не можна сюди входити? — запитала Марика.

— Узагалі-то можна, але місяць-другий мені краще не показуватися на очі його величності і високостям, — сказав Клим.

Вони зупинилися біля закритих дверей.

— Тоді я піду одна, — промовила Марика.

— Ні. Не можу ж я тебе кинути в незнайомому місці,— почав суперечити Клим.

— Не таке вже воно й незнайоме. Не бійся за мене. Я не пропаду, — посміхнулася Марика.

— Охоче вірю, — відповів Клим.

Він відкрив двері й позадкував:

— Гоп! Накликав на свою голову.

— Заходь, заходь, — голос здався Мариці дуже знайомим. — Розкажи-но нам про вибух, який ти вчора влаштував.

— Але ж нічого не постраждало, — виправдовувався Клим, знехотя заходячи в кімнату.

— Не вистачало ще, щоб ти розніс палац! І що ж ти затіяв винайти цього разу?

— Карету, що буде рухатися за допомогою пару, — сказав Клим і майстерно перевів розмову на іншу тему: — Я не один. Тут одна дівчина хоче поговорити із принцом.

Він підізвав Марику. Вона зайшла й побачила короля. За час її відсутності він дуже постарів. Дівчинка присіла в реверансі, як її вчили на уроках етикету.

— Ваша величносте.

— Ти? Не може бути. Я марю! — вигукнув король.

— Ні, це я, — сумирно сказала Марика.

— Боже мій! Невже, справді, Марико? — почула вона в себе за спиною.

Дівчинка обернулася і сторопіла. Перед нею стояв Прошка, одягнений, як поважний вельможа, але він знову виглядав старим.

— Як? Чому? Ти ж помолодшав, — сторопіла Марика.

— Де ти була всі ці роки? — замість відповіді запитав Прошка.

— Які роки? Ми щойно розлучилися, — дивувалася Марика.

— П'ятдесят років тому, — мовив Прошка.

— П'ятдесят років? — перепитала Марика. Вона перевела погляд на короля, і на неї війнув страшний здогад.

— Значить ви… Тобто ти… — вона запнулася.

— Гліб, — закінчив фразу король.