— Що ти хочеш сказати? Я знаю, що ти скажеш: гордість там, право… Я все знаю. Ти просто негідник, ти ніколи не кохав мене, якщо зробив так! Ти…
Він стискає мене в обіймах, і я тільки чую, як шалено б’ється його серце. Чи то моє? У нас на двох було одне, завжди. І одне життя. І тепер… я не знаю, як йому це сказати.
— Нічого не кажи. Лізо, я більше не можу — без тебе.
— Ти просто негідник.
— Так. Я кохаю тебе.
— Я ніколи тобі не пробачу!
— Я кохаю тебе.
Мабуть, це я й хотіла почути, хоч багато років мене дратував навіть натяк на ці слова. Ні. Я хотіла це почути — отак. І я хотіла бути впевнена, що це правда. Зараз я впевнена. Але що мені сказати? Я не знаю. Я просто нікуди більше не відпущу його.
— Лізо, ти мовчиш?
— Так. Ти ж знаєш, що я скажу тобі.
— То скажи.
— Добре. Я теж кохаю тебе.
Ми поїдемо з тобою на острів і почекаємо, доки мине зима. А потім повернемось сюди і поцементуємо доріжки на дачі. Ми багато чого зробимо — вдвох. Який сонячний сьогодні ранок, хто б міг подумати!
Лютий 2002,
Комментарии к книге «Подвійне дно», Алла Серова
Всего 0 комментариев