«Подвійне дно»

Алла Сєрова

Подвійне дно

Якщо неприємність може статися, то вона обов’язково станеться.

У кожного є щось таке, що він ненавидить з особливим смаком. Хтось не терпить перловку, у когось при одній думці про сусідського пса зводить щелепи, хтось подумки піддає тортурам свекруху чи тещу, отримуючи при цьому катарсис. У кожного є щось таке. Святі на небі — на землі не лишилось святості. Може, це навіть добре. Кожному — своє місце. І ненависті теж.

Я ненавиджу зиму. Кожною клітинкою тіла я однаково ненавиджу і піжонський блискучий сніг під яскравим холодним небом, і тихий різдвяний снігопад, що перетворює місто на солоденьку святкову листівку, на якій тільки й лишилося написати штамповані побажання щастя і довголіття. Я ненавиджу зиму, і в мене є для цього підстави. Тому вже десь у вересні в мою душу починає вповзати роздратування — літо минуло, до весни ще далеко, а зима вже скоро. І цього не можна змінити.

Може, якби в мене були гроші, я б мандрувала світом услід за весною чи літом, або взагалі оселилася десь, де немає такої напасті, як зима чи осінь. Власне, осінь — то ще нічого. Щастя не додає, але ми з нею підтримуємо збройний нейтралітет. А часом, як-от сьогодні, взагалі оголошуємо перемир’я. Бо коли в жовтні починають палити листя, а надворі тихо, і синій вечір вже визирає срібними місячним оком, блідим і заспаним, бо сонце ще не сідає — я люблю ходити крізь туман і запах диму. Кажуть, дим від спаленого листя страшенно шкідливий, але я люблю його пахощі у вогкому жовтневому повітрі. Я тоді йду собі, куди очі бачать, і мені майже добре. Життя саме по собі — шкідлива штука, то що там додасть ковток диму?

Повз мене з хижим шелестінням пролітають машини, та мені нема до них ніякого діла. Власне, мені ні до чого немає діла. І до мене теж ніхто нічого не має. 0–0, нічия. Мабуть, це й непогано. Я просто йду собі вздовж дороги — так уже сталося, що я опинилась саме в цьому районі, тож тепер іду пішки додому і слухаю місто. І машини мені не заважають. Вони теж — частина міста. Хай собі їдуть, я не проти.

Він підкотився мені під ноги, як заблукалий м’яч. Я навіть не завважила, звідки він узявся. Спочатку здалося, що він просто гепнувся з неба, та ця теорія померла тої ж секунди, як я побачила, що він зв’язаний, його рот заклеєний скотчем, а обличчя майже немає — один синець і кров. Ні, на небі, звичайно, суворі порядки, але такого там не роблять, це напевно. Та в даному випадку цей тип, скоріш за все, випав із машини. Цікаво, як йому це вдалося?

Я присіла біля нього навпочіпки. Ні, я зовсім не хочу йому допомагати, мені таке й на думку не спало. У кожного свої проблеми, тож кожен рятується, як може. Мої проблеми нікого не цікавлять, то чому мене мають цікавити чиїсь? Нелогічно. Але я зупинилась біля нього, бо він заважав мені йти далі.

Його одяг купували не на ринку Анголенка, це точно. Я знаюсь на цьому. Та дороге вбрання зіпсоване непоправно. До того ж, він босий, а обличчя в нього немає. Тільки коричнева смужка скотчу на синьо-червоному запухлому тлі. Не дуже в тон, та кого хвилюють такі дрібниці? Ну що ж, треба йти, бо вже темніє.

Я підводжуся і обходжу його — тут доволі вузька смужка тротуару. Гадаю, хтось його знайде, можливо, нагодиться міліція чи якийсь свідомий ветеран, чи просто добрий самаритянин. А я не належу до жодної з вищезгаданих категорій населення. Я — сама по собі.

Неголосний стогін не змусив мене озирнутися. Вибачай, хлопче, але я не хочу вляпатися в лайно, а судячи з твого вигляду, ти в ньому загруз далі нікуди. Мені своїх проблем вистачає. Ні, ну чому в мене немає купи баксів, я б тоді просто поїхала з цієї ідіотської країни, де всі зміни — тільки на гірше, де громадяни валяються зв’язані і побиті, а міліція від’їдає морди на хабарях і відвертих грабунках. Власне, я можу його розв’язати і піти, а далі хай уже сам дає собі раду. Чудово, це хороша ідея, і моє сумління не буде скімлити ночами — от лишила чоловіка напризволяще. Я його розв’яжу, це компроміс.

— Добре, не стогни, я повертаюсь, — я знов сідаю біля нього. — Не міг деінде впасти, чи тобі не однаково? Чорт, добряче тебе скрутили… Ага, ось маю ножиці, терпи.

Я намагаюсь зробити все швидко, але ножиці в мене манікюрні, тож справа посувається поволі. Але посувається, бо спочатку ноги, а потім і руки в нього вільні.

— Смужку на обличчі віддирай сам.

Але він не може. В нього відновлюється кровообіг у кінцівках, тож він аж скрутився від болю. З-під запухлих повік на мене благально глянули очі, та вже темно, він мене не зможе потім упізнати… Ну, добре, скотч я теж зніму, хай покличе на допомогу. Ось, одним різким рухом — і порядок.

— … твою мать!

— То ти ще й лаєшся? Нахаба! Ну, добре, бувай. Ось, візьми телефонну картку, подзвониш, куди тобі треба, там ще хвилин десять залишилось. Адреса — на будинку, глянеш на табличку. Телефон — ось, поряд, працює. За тобою приїдуть і порятують остаточно. А мені час іти.

Я ладна копняка собі дати, тому похапцем підводжусь. Як я раніше про це не подумала! Адже ті, в машині, мабуть вже завважили, що полонений зник, і скоро проїдуть своїм маршрутом у пошуках загубленого вантажу. Це якщо вже не мчать сюди. А тоді моя доля цілком визначена. Свідків розумні люди не залишають. Я б точно не залишила.

— Будь ласка, зачекайте! Прошу вас! Я не можу підвестись…

А, хай тобі трясця! Ні, не повернуся нізащо, полежить трохи і оклигає, міцний хлоп, я звернула увагу. Я йому нічого не винна.

— Ще хвилинку, прошу вас…

Я маю йти. Я повинна тікати звідси, бо інакше влипну в неприємну історію. І мені ніхто не допоможе, як ніхто ніколи не допоміг за все моє життя.

— Якби мені десь перебути до ранку, хоч кілька годин…

— Вибач, але я не можу тобі в цьому допомогти. Якщо хочеш, можу викликати «швидку» чи міліцію.

— Ні, я не… Але ж ви десь живете? Я тільки до ранку, а там піду.

— Я заплачу.

— Забудь про це.

— Але я не можу поворухнутися, та ще й холодно.

— Кровообіг скоро відновиться, до смерті не замерзнеш, п’ятнадцять градусів сьогодні, осінь тепла. Ну, трохи застудишся — це що найбільше. Подзвони додому, хай за тобою хтось приїде, скажи, що вскочив у халепу. Не вплутуй мене в свої проблеми, я й так зробила для тебе більше, ніж треба, ти помітив?

— Так, я вдячний вам, але…

— Все, бувай.

Я не встигаю пройти й кількох кроків, як темряву прорізає світло фар. Машина ще далеко, та я чомусь розумію, що це та сама машина. Розуміє це і чоловік на тротуарі. Так, втекти я не встигну. Сховатись тут нема де. Ряд будинків і дорога.

Я хапаю напівпритомного чоловіка і тягну його до телефону. Де поділись затишні телефонні будки? Тепер — тільки сині пластикові навіси, і все. Ну що ж, спробую скористатися з того, що є. Я розстібаю свій плащ — довгий, до кісточок.

— Обхопи мене за поперек і притиснись, може, під плащем не помітять.

Я вставляю телефонну картку і беру слухавку. Машина вже зовсім поряд, а мій підопічний стиснув мене так, що дихнути не можна.

— Радіо-таксі слухає.

Фари машини хижо і безсоромно освітлюють мене. Ну що ж, помирати один раз. Від долі не втечеш.

— Будь ласка, пришліть таксі на ріг Української, недалеко від автомайстерні, біля автомата.

— Куди вам їхати?

Машина їде повільно, надто повільно. Ось зараз вони вийдуть, і тоді мені кінець. Все-таки добрі справи — не мій фах.

— До Будинку одягу.

— Чекайте, машина зараз буде.

Світло фар віддаляється. Невже вийшло?

— Гей, ти, не стискай мене так, мені боляче. Гадаєш, вони повернуться?

— Не скоро.

Біла машина з червоними літерами «Аргос-таксі» виринула з туману.

— Зроби вигляд, що ти п’яний.

Для цього йому не треба докладати жодних зусиль. Я тягну його до салону.

— Е, дівчино, а він не буде блювати?

Таксист з недовірою похитав головою і рушив. За вікном замелькала ніч. Ліхтарі, вітрини, реклама, чиїсь освітлені вікна, за якими чужі життя… Я люблю ніч, навіть зимову. Ніч теж сама собі, безвідносно до пори року.

— Ось, Будинок одягу.

— Будь ласка, трохи далі, до кегельбану.

— Як скажете.

Я розплачуюсь з водієм і тягну чоловіка з авто. Важкий, чортяка! Та він допомагає мені, як може, тому ми поволі просуваємося вперед, у темну вуличку, де стоять одноповерхові дореволюційні будинки. В одному з них є кімната, в якій я живу. Тепер навіть дві кімнати, од позавчора. А третя… Власне, якщо вийде так, як я задумала, то скоро переїду кудись в інше місце. Може, років за два. Та це зараз несуттєво. Єдине, що має значення — дотягти якось свою «знахідку» додому і не нарватись на когось із сусідів.

— Скоро будемо на місці, мовчи.

— Я вдячний вам, ви…

— Я сказала тобі — мовчи! Ще сусіди почують! Тут, як у селі, повно старих цікавих пліткарок, що все на світі бачать і чують.

Я дістаю ключі і відмикаю двері. Сухий запах пилу і цибулі не додає мені хорошого настрою. Терпіти не можу загальний коридор, та нічого не вдієш, комуналка є комуналка. Тому я швидко відмикаю двері в квартиру і втягую свою здобич. Темрява зустрічає мене хропінням і смородом. Так і є, Сашко вже спить.

— Хто тут?

— Сусід мій, Сашко. Алкаш хронічний, та він нализався до свинячого виску і спить. Давай, сюди.