«Подвійне дно»

— Так. Ми знайшли його матір, за три роки вона вийде, а далі буде видно. Хлопчик хороший, вчиться, ми з ним порозумілися. Ну, йди, погуляй трохи.

Я виходжу з двору і йду знайомою вуличкою. Мабуть, отут я відчуваю себе вдома. Не там, де галасливе місто прохромило небо дзеркальними хмарочосами, не в похмурому і чужому будинку побіля Дрездена, а отут, де похилені паркани, де невеликі цегляні будиночки з верандами, де річка — он там, за зеленою будівлею зачиненого інтернату. В держави на дітей немає коштів. Хай вони гинуть на вулицях, хай збиваються у вовчі зграї і перетворюються на злочинців — кого це обходить… Але я тут удома. А зараз, може, завітаю в гості.

Обличчя їхні такі знайомі — ну, звісно, де вони звідси дінуться? Зелені туї хитаються за вітром, наче виконують гімнастичні вправи: нахилитися вправо — вліво, і знову… Танька таки поставила пам’ятники Ірці і Кирпі. Власне, я й не сумнівалась. І фотокартки гарні знайшла, мабуть, у Старого взяла. Лагідна посмішка Кирпи і свіже смагляве Ірчине личко. Куди дівається душа? Невже й справді це просто казка, щоб якось потішити нас на порозі вічності? Я не вірю. Щось має бути, там. Там, де Він. Щось там має бути, бо інакше все оце, що тут — котові під хвіст.

— Я знала, що ти сюди прийдеш.

Танька стала ще товща, вдягнена в жахливу китайську куртку.

— Привіт, балерино. Не загордилась?

— Чого б то?

— А чому ні? — Танька вмощується поряд. — Бачиш, пам’ятники зробила. Ти це добре придумала — прислати малого Павлові Семеновичу. Тільки ти могла отаке встругнути! Ну, нічого, доведемо до розуму. То ти Рудого шукаєш?

— Так. Уявляєш, узяв і покинув мене.

— Гордий. Не схотів, щоб думали, що заради грошей…

— Не гордий, а дурний. Хто б подумав?

— Та так вже воно ведеться…

— І ти туди ж. Чорт, ну де ще його шукати? Заліг на дно — і анічичирк!

— А тобі що до нього?

— Не твоя справа.

— Впізнаю тебе. Добре, балерино, ходімо обідати, Старий чекає.

Я не хочу обідати. Я нічого не хочу. Од того часу, як зник Рудий, мені нічого не хочеться. Як він міг так зі мною вчинити? Хіба він не знав, що я не можу без нього обходитись? А він без мене, по всьому видать, запросто.

— Я поїду, Павле Семеновичу.

— Так. Мабуть, приїхала я даремно.