«Подвійне дно»

— Я завжди радий тобі, Лізо. Але поглянь — ніч надворі. Куди ти проти ночі? Залишся, а вранці поїдеш.

Яка різниця, ранок чи вечір? Мені все байдуже, навіть зима не дратує мене. Мені просто все одно.

— Лягай спати, дитино. — Старий гасить світло. — Поглянь, Василько вже спить — і ти лягай. Ранок покаже, як далі жити.

— Добраніч, тату.

Якось воно вирвалось у мене, оте «тату». Його стареча долоня гладить моє волосся — як колись, давно, коли всі ще були живі, коли все було добре. Не так, як тепер.

Ранок сірий і нецікавий, я роззираюсь довкола — кімната знайома до останньої тріщинки на стелі. Я вдома, я почуваюся тут удома, та тягар десь усередині не зменшився. Я їхала сюди за порятунком, з останньою надією — і все марно. Рудий ніколи не повернеться до мене. Я знаю. Я знала це од тої самої хвилини, коли завважила, що він пішов.

Цікаво, хто то гримотить надворі? Чи то Танька вирішила повправлятись із сокирою? Для її фігури це вже не порятунок.

— Вставай снідати, балерино.

Ну, от, про вовка промовка. Я сповзаю з ліжка і йду вмиватися. Вода холодна, але мені все одно. Холодна, так холодна.

— Піди надвір, принеси з повітки молоко. — Танька нестерпна, там же холодно. — Та швидше, час уже снідати, а мені ніяк відійти від плити.

Добре, розкомандувалась. Піду, чого там. Власне, Танька порядкує тут, як удома. Вона теж тут вдома. І не тільки вона.

Надворі сірий ранок осів на плечі дерев. Все-таки я не люблю зиму. Вона дратує мене. Як довго тягнеться час.

— Привіт, Лізо.

Він стоїть біля ганку і дивиться на мене знизу. Його світло-каштанові кучері намокли від туману і вклались дрібними кучерями, а очі дивляться якось по-новому, уважно і сумовито.

— То ти таки з’явився, — лють переповнює мене, я відчуваю, що зараз вибухну і зітру з лиця землі цього рудого негідника. — Ти вирішив помучити мене? Як ти міг? Як ти міг залишити мене, коли я… коли мені… так тебе не вистачало?!

Я зіскакую зі сходів і відважую йому дзвінкого ляпаса. Хай тепер як сам собі хоче. Він навмисне мучив мене, він знав, що мені буде незатишно і сумно, і всі вони знали, і тільки зловтішалися! Ні хвилини більше не лишуся тут!

— Лізо, будь ласка, дай мені сказати…