«Дорослі зненацька»

Дорослі зненацька (fb2) - Дорослі зненацька 3077K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Сергей Владимирович Грыдин

Сергій Гридін

Дорослі зненацька

1

Тимофій Загороднюк почув будильник ніби з-під товстої, пухової подушки. З вечора і майже до третьої ранку не спалося. Він посидів у соцмережах, пошарився по різних групах, подивився початок якогось фільму, розчаровано вимкнув, влігся нарешті в ліжко, вставив навушники у вуха й увімкнув музику. За деякий час сон нарешті його здолав і от тепер вперто не відпускав зі своїх міцних обіймів. Тимофій спробував розплющити очі, впевнився, що його спроба була марною, і тієї ж миті знову поринув у теплу імлу ранкового сну.

— Тимошку! — несподівано голосно почув він над вухом. — Вставай! Проспали! — намагався повернути хлопця до реальності переляканий мамин голос. — Я вже на роботу запізнююсь, а ти зі школою пролетів! — вигукнула з коридору.

— М-м-м, — потягнувся Тимофій. — Так це ж класно, що пролетів, — розплющив одне око. — Може, вже і не йти туди? — нарешті всівся на ліжку, запустивши пальці у густу шевелюру, сплутану після сну.

— Та вставай ти, лінюху, — знову заглянула до кімнати мама. — Чорт! Мене старша медсестра зі світу зживе за запізнення! — вигукнула розпачливо, заметушилась, натягуючи джинси і підстрибуючи при цьому на одній нозі.

— А от лаятись при дітях непедагогічно, — осудливо мовив син, протираючи очі, і нарешті всміхнувся. Перелякана і метушлива мама мала досить комічний вигляд.

— Ой, Боже! Це хто тут дитина? — на мить застигла жінка, повернулась до хлопця. — Все, я побігла, — цмокнула повітря перед собою, крутнулася дзиґою і вилетіла за двері.

— Ну геть як маленька. Ніби першокласниця, яка директора у школі боїться! — ніжно пробурчав Тимофій, покрутив головою, розминаючи шию, поглянув на годинник мобільного.

На перший урок він явно не встигав. Хоча біди в цьому ніякої не бачив. Уже кілька років він іноді дозволяв собі прогуляти. Контроль над ним у цьому плані був так собі. Скільки себе пам’ятає, жили вони з мамою удвох. Батько, звичайно, був. Десь у старому альбомі навіть збереглася фотка, на якій тато тримає його маленького, мабуть дворічного, на руках. У Тимохи тоді була задоволена кругла пичка і великі темні очиська, якими він зачаровано дивився на батька.

Тато не був пілотом, який загинув на випробуваннях, чи геологом, що навіки пропав десь у горах чи пустелі. Він був звичайним слюсарем на станції технічного обслуговування автомобілів. За кілька років після одруження з мамою продав у селі хату, яка лишилась йому від бабусі, та спромігся відкрити власну автомайстерню. Несподівано вона досить серйозно розкрутилась, і батько навіть купив не дуже простору, але трикімнатну квартиру, в якій тоді зробили який-не-який ремонт.

Все йшло як по маслу, але іноді у житті трапляються різні несподіванки. Там же, у своїй майстерні, батько познайомився із «жінкою своєї мрії» (вона приїхала ремонтувати машину), за деякий час зібрав речі і переїхав жити до неї. Тимофій, здавалося, ще пам’ятав, як тато іноді приходив до них додому з купою солодощів та подарунків, але незабаром він зі своєю новою родиною переїхав до іншого міста. Перший час зрідка дзвонив мамі, а зараз уже кілька років, крім аліментів, нічим не давав про себе знати.

Цю історію йому розповіла мама, тоді ж і показала пам’ятне фото. Нічого поганого про батька вона не говорила. Сліди образи, певно, залишились — такі вчинки навряд чи колись забуваються, але мама у всіх розмовах, в яких хоч якось згадували тата, завжди відгукувалась про нього цілком позитивно, і завдяки цьому якоїсь неприязні до нього в Тимофія не було. Навпаки, іноді з’являвся легкий щем, з яким хотілося притиснутись до міцного чоловічого плеча і розповісти свої важливі історії. Тоді він приходив до мами і підставляв свою вихрасту голову під її м’яку руку. Але було це давно, коли хлопець ще був маленьким.

З років чотирнадцяти Тимофій почав шукати роботу. Хоч мама працювала медсестрою та отримувала небагато, не можна сказати, що жили вони бідно. Придбана батьком квартира залишилась їм, якась побутова техніка та необхідні речі теж були. Однак свободи у фінансових питаннях Тимофієві бракувало. Спершу він розвозив піцу. Платили мало, але іноді хтось щедрою рукою міг відвалити чайові, та й кухар піцерії, молодий і жвавий хлопець Денис іноді підгодовував Тимоху якимось салатиком або шматком піци.

Робота була непоганою, але за півроку піцерія закрилась, і хлопцеві довелося шукати новий заробіток. На літніх канікулах він трохи попрацював підсобником на будівництві у котеджному селищі, відчув, як воно — прокидатися зранку з розбитим роботою тілом; потім кур’єром у службі доставки, поки нарешті випадково не познайомився з Гариком.

Ігореві Міхненку (або, як він себе називав, Гарикові) було років тридцять. Він був власником кількох невеликих квіткових крамниць в різних кінцях міста і, крім того, організовував доставку квітів за замовленням на певну адресу. Якось Тимофій сидів на лавці у парку і насолоджувався морозивом, а Гарик, який поруч сварився з кимось по телефону, закінчив розмову, озирнувся навколо і несподівано запропонував Тимкові роботу. Ніби хтось там звільнився без попередження, і весь бізнес тепер під ударом. Тимоха спочатку насторожився. Він вже кілька разів стикався з якимись каламутними особами з незрозумілими пропозиціями, але Гарик здався йому адекватною людиною, і ось вже більше року Тимофій працює у нього на доставці квітів.

Тимоха розумів, що ця робота теж постійною не буде, хоча для його майже шістнадцятирічного віку є досить непоганим варіантом. Квіти не важкі, приємно пахнуть, а люди, які їх отримують, зазвичай радісні і щасливі, та й чайових не шкодують. Хоча бувають і винятки! Он, кілька тижнів тому одна тітка швиргонула букет йому під ноги і сердито гримнула дверима, коли прочитала подарункову листівку. Добре, хоч про отримання перед тим встигла розписатися. Тимофій підняв квіти, обтрусив букет, пробігся очима по тексту привітання. «І в сорок п’ять — як ягідка!» — було написано на листівці із зображеною на ній великою соковитою полуницею. І чого психує? Ну подумаєш, стара вже, але і в такому віці люди, певно, непогано живуть! У свої шістнадцять уявити себе 45-річним дідуганом було важкувато! Ввечері букет стояв у вазі на кухні, а мама сяяла очима, задоволено раз за разом вдихаючи м’який трояндовий запах.

Тимофій почалапав до ванної, крутнув кран, плюснув в обличчя водою, поглянув на себе у дзеркало. Звідти на нього дивився темноволосий і темноокий хлопець із негустою паростю над верхньою губою та на підборідді. «Поголитись чи що?» — подумав Тимоха, провів рукою по обличчю, потягнувся було за пінкою для гоління, потім передумав, відвернувся від дзеркала і попрямував на кухню. Дійти туди він не встиг, у його кімнаті задзвонив мобільник.

— Привіт, Тимохо, — почув хлопець у слухавці радісний голос Гарика.

— От за що я тебе ціную, босе, так за твою життєлюбність, — і собі всміхнувся Тимофій. Стосунки з Гариком у них склались неофіційні, і хоча той був «бізнесменом», але пальці не розчепірював і не «понтувався» перед майже удвічі молодшим Тимохою.

— Кінчай базар! Ти не в школі? Треба терміново мотнутись за однією адресою. Я думав, що сам встигну, але на «оптуху» маю з’їздити, вчора свіжі квіти привезли, — посерйознішав Гарик.

— Нормально. Я якраз школу проспав, — повідомив Тимофій.

— Та нафіга тобі та школа? Читати-рахувати вмієш, а в цьому житті більше нічого не потрібно, — реготнув Гарик. — Давай! Ноги в руки, і вйо. Букет у Маринки забереш, — відімкнув зв’язок.

Тимофій голосно зітхнув. Сніданку, судячи з усього, сьогодні не буде. Він подивився на розбурхане ліжко, вирішив, що застеляти його потреби немає, і почав натягувати на себе джинси і футболку. Кінець квітня в цьому році видався несподівано теплим. Зима, яка тривала до березня, закінчилась буквально за тиждень. До того сховане за хмарами сонце впевнено вигулькнуло на небосхилі, розтопило своїми променями снігові купи, перетворило вулиці на річки і на деякий час викликало асоціації з Венецією, висушило асфальт і зараз по-літньому пригрівало повітря.

Тимофій взув кросівки, кинув поглядом на рюкзак із зошитами, що стояв у передпокої, ще раз зітхнув і закинув його однією лямкою на плече. Легко збіг по східцях донизу, опинився на вулиці, вдихнув насичене весняними запахами повітря. За кілька хвилин він спустився в метро, на мить зупинився перед турнікетом, дістав жетон, озирнувся навколо, пересвідчився, що чергова про щось захоплено перемовляється з прибиральницею, перестрибнув одним рухом через металеву загорожу, зекономивши на жетоні. Наштовхнувся на осудливий погляд якоїсь жінки, але особливої уваги на те не звернув.

Незабаром знову опинився на вулиці, впевнено наблизився до обшитого білою пластиковою «вагонкою» кіоску, що розташувався неподалік від виходу зі станції метро, потягнув на себе ручку дверей.