«Українські казки»

Українські казки (fb2) - Українські казки 227K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Автор Неизвестен -- Народные сказки

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

Про правду і кривду

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий такий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він живе теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:

– А що, дядьку, як лучче тепер жити: чи правдою, чи неправдою?

– Е-е-е-!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.

– Ні, дядьку! Є правда – правдою лучче жити.

– Давай спорити.

– Ходім на суд.

– Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давай підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо: як скаже, так і буде. Ваша правда – уся моя худоба буде вам; моя правда – ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз.

– Ну, добре.

І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть, зустрічається їм чоловік – з заробітків, чи що, йшов.

– Здоров, чоловіче добрий!

– Здорові!

– Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

– Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.

– Ну, оце раз моя правда! – каже дядько.

А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю худобу дядькові. Ідуть, ідуть – зустрічається їм пан. А небіж і каже:

– Ну, запитаємо ж сього пана: сей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.

– Ну, добре.

От порівнялися з паном і питають його:

– Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

– Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайшли правду? Нема її ні по судах і ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.

– Ось вже і вдруге моя правда! – сказав радісно дядько. Небіж ще дужче зажурився. Ідуть, ідуть – зустрічається їм піп.

Небіж і каже;

– Ну, поспитаймося ж попа, сей уже правду скаже – на те він і духовний. Сей як уже скаже, то так і буде.

– Ну, добре!

Як порівнялися з попом, питають його:

– Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

– Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.

– Ось вже і втретє моя правда! – сказав радісно дядько.

Нічого робити небожеві: віддав дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись – узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево – вибирає гілку, на якій би то повіситись. «Ото, – думає собі, – добра гілка – кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б».

Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:

– Ти що сьогодні наробив?

– Е… я такого наробив, що там хоч що хай роблять – не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як. скажений: багато їх буде у нас.

– Добре ж ти зробив, та ще не так.

– А як же?

– Там посеред яру, в лісі, росте три дерева. Хто ті три дерева зрубає та положить навхрест на греблю – вгатить.

– О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що се так треба зробити!

– Ну, а ти ж що зробив? – питає він другого.

– Е… я такого наробив, що багато буде у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні каплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!

– Добре ти зробив, та ще не так, – каже ватаг.

– А як же?

– Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред города, – буде вода на весь город.

– О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба се робити!

– Ну, а ти ж що зробив? – питає він третього.

– Е… я такого наробив, що хай там хоч що роблять – нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лічать, нічого не подіють, буде наша.

– Добре ти зробив, та ще не так.

– А як же?

– Хто відрубає глухого угла та підкурить – така буде, як і перше.

– Хто ж то чув, хто ж то й знав, що се треба зробити!

А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, се й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю». Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік й каже:

– Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з сього діла не буде. А що дасте мені – я вгачу?

– Дам я тобі сто карбованців, і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).

– Дайте ж мені людей шість чоловіка та три підводи.

– Візьми.

Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й положили їх навхрест на греблі – так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.

Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда; може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрілась йому бабуся, що несла пару відер води на коромислі.

– Що це ти, бабусю, несеш?

– Воду, синочку.

– Дай же й мені напитись.

– Е-е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім’я у мене велика, пропаде без води.

– Я от приїду у ваш город, наділю води на всіх, і буде тієї води з вас довіку.

Вона йому дала напитись, а сама така рада стала та мерщій у город трюшком і розказала всім горожанам, що їде такий чоловік, що воду їм дасть. Горожани всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред городу, викопав його – і потекла вода відтіль по всьому городу. Горожани нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він етав тепер багатший від свого дядька. Далі й думає: «Піду ще в те королівство, де королева дочка нездорова – може, вилікую її».

Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди, всі такі смутні, бігають та охають! Він і питає їх:

– Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хай як вони її не лічать, нічого не подіють; тільки я б її вилічив.

– Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й подавно!

– Отже, скажіть королеві.

Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:

– Якщо вилічиш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого угла, підкурив її – і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.

Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже цьому чоловікові:

– За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.

Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік. Прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий, купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його: