І що робити, коли в кишені лишень п’ятак, а витратити можеш хіба що два пенси? Хіба ж за три пенси щось купиш? Почуваєшся цілковитим невдахою, коли дістаєш їх з кишені — лишається тільки сподіватися, що серед решти їх просто не помітять. «Три пенси», — ввічливо каже продавчиня. І от ти сіпаєшся, намагаючись намацати в кишені цей дріб’язок, що прилипає до мізинця, як шматок лайна. Продавчиня вмить може здогадатися — це твої останні три пенси. Їй достатньо одного погляду, і от в її голові вже крутиться думка: «Чи не приклеївся часом до цієї монетки шматочок різдвяного пудингу?» Гордовито задираючи носа, ти виходиш на вулицю і усвідомлюєш, що ноги твоєї більше в цій лавці не буде. Дідька лисого! Не чіпатиму ті три пенси. Лишаю собі два з половиною пенси — якось протягну до п’ятниці.
О цій порі надвечір зазвичай тихо, хіба що один-два клієнти заскочать. Тільки він і тисячі книжок — сам на сам. Крихітна темна кімната до стелі набита фоліантами, переважна більшість яких були старими й непридатними для продажу. У повітрі стояв запах пилу і зашкарублого паперу. Томи рідкісних енциклопедій спочивали на горішніх полицях щільними рядами, як тіла у братській домовині. Відсунувши вбік сині запилюжені штори, що слугували дверима, він опинився в іншій, світлішій, кімнаті — бібліотеці. Типова «два пенні за один примірник без завдатку» — до неї так і тягнуло дрібних крадіїв. Самі лише романи. Ще й які! Хоча кожному своє, як то кажуть.
З трьох боків до стелі здіймалися вежі з барвистих обкладинок, формуючи стіни з різнокольорових цеглинок. За алфавітом: Арлен, Барроуз, Волпол, Делл, Діпінг, Гіббс, Голсуорсі, Прістлі, Сеппер, Франкау. Гордон дивився на них з тамованою відразою. У цей момент він ненавидів усі книжки, а найбільше романи — купа нудного непотребу. Пудинг, пудинг на салі. Його замурували серед сотень шарів гидкого пудингу. Сама думка про це була нестерпною. Він пройшов далі — до торгівельної зали, пригладжуючи рукою волосся. Давня звичка. Зрештою, там могли бути жінки. Гордон не вирізнявся вродою. Зростом лишень метр сімдесят, і через те, що мав довге волосся, здавалося, що його голова великувата для цього тіла. Та він чудово усвідомлював, як виглядає. Під поглядами довколишніх тримався рівно, випинаючи груди вперед з таким пихатим виглядом, що часто-густо вводив простаків в оману.
Комментарии к книге «Нехай квітне аспідистра», Джордж Оруэлл
Всего 0 комментариев