«Бекомберґа. Ода моїй сім’ї»

Сара Стрідсберґ

Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Біла морська птаха самотньо кружляє лікарняними коридорами Великого Чол. лікарні Бекомберґа. Птаха велика, вона випромінює світло, й уві сні я біжу за нею, намагаючись упіймати, але не встигаю, вона вилітає крізь розбите вікно і зникає у нічній темряві.

Останній пацієнт (Улоф)

Радіощогла біля станції Спонґа, пізня зима 1995 року. На крижаному вітрі він лізе уверх по щоглі, а перед ним простирається пустинний закам’янілий зимовий пейзаж. Його тіло — старе і ламке, але всередині він молодий і сповнений сили. Поглядом весь час слідкує за руками, щоб не піддатися запамороченню, навколо безхмарна ніч, дірки від зірок, завбільшки з отвір від голки, з них пробивається світло іншого світу, яскраве світло, що просвічується з чорноти, обіцянка чогось іншого, блиск, який може світити і стерегти його замість цієї вологої холодної темряви, яка огортала його весь час: сіре сонце, сіре розсипчасте сонячне світло. На горизонті — перше слабке мерехтливе сяйво, вузька атмосферна смужка в рожевих і золотих тонах, а за кілька кілометрів звідси, у спальні лікарні Бекомберґа на нього чекає ліжко, порожнє, щойно застелене, поруч стоять інші ліжка, в чиїх постелях якось відпочивали м’які тіні сплячих беззахисних тіл. Тепер усього цього нема.