«Понтиїзм. Казки кінця світу»

Олександр Михед

ПОНТИЇЗМ. КАЗКИ КІНЦЯ СВІТУ

Олі, без якої ці казки

лишилися б нерозказаними

Жив-був Асфальт. Він був старим. Не мав ні рук, ні ніг. Був просто величезним полотном. На ньому, як фарбою, малювали відбитки людських ніг і колеса машин.

Асфальт мав неймовірну пам’ять — його тіло пам’ятало все, що з ним було. Життя лишало на ньому свої сліди. Вибоїни роз’їдали його тіло, як вугри обличчя вічно молодого підлітка.

Асфальт тягнувся з півночі на південь, як застигла навічно чорна річка. На півночі він упирався у свою молодшу сестру. Вона мала дівочу пам’ять і була ідеально гладенькою, як елітна злітна смуга. Нею кожного ранку і вечора на шаленій швидкості пролітав місцевий депутат. Він, а точніше його люди постійно підновлювали асфальт, латали діри, зашивали пам’ять, під Перше травня підфарбовували асфальтові вії. Молодша сестра нагадувала Асфальтові якусь співачку, що завжди підтягувала собі шкіру — чи то на обличчі, чи то на дупі. Вона вже просто не могла зупинитись у власній не-пам’яті.

На півдні Асфальт сусідив зі старим дідуганом, який геть з’їхав із глузду. Він був забутим шляхом — ніхто не знав, куди він веде і куди заведуть його чагарники, які нагадували радше сиві порослі вії та набурмосені брови старигана, ніж випадкове скупчення рослин. Дідуган постійно намагався щось згадати, але його розбите, запилюжене тіло тільки нашіптувало чужі історії життя — люди викидали сміття просто на нього, і воно збиралося навкруг.

Асфальт усе пам’ятав і почувався надто незручно поміж сусідами. Одна хотіла все забути і жила від Першого травня до Дня Незалежності, а другий хотів усе згадати і жив від першого спогаду до останнього видиху чужого сміття, що розкладалося на ньому.

Так Асфальт і жив — насолоджуючись власним існуванням, почуваючись важливою ланкою не тільки в житті людей, а й самого часу. Асфальт відчував, як скріплює забуте і втрачене вчора з постійно поновлюваним і безглуздим сьогодні.