Як завжди у сезон дощів. Рівно чотири місяці, живучи в тропіках, ти, хоч-не-хоч, а мусиш бігати забирати недосушену білизну з двору, бо не буде тому сушінню кінця і краю. Маркіян із грюкотом закрив вікно. Знову хтось із України розпачливо дзвонив йому на мобільний - Маркіяну було байдуже. Він натискав кнопку “Сanсel“.
Задумана картина не вдавалася. Він пробував знову і знову, перебирабчи фарби і пензлі, розмащуючи кольоровий бруд на склі і вимащуючись у нього сам.
Фак. Фак... Де ж ти, в біса, ховаєшся? - то він питався в оголеної жінки, що своїми грудьми глузливо позирала на нього з його горепашного полотна. Жінка посміхалася власне грудьми, бо очей їй Маркіян не вділив - мальована частина починалася лише від носа.
Жінка з самим лише ротом... Жінка, що бреше. - власне, так і мала називатися Маркіянова картина.
Знадвору почулися звуки трохи розлаштованих ґітар і чогось, що нагадувало маракаси й тамбурини.
Комментарии к книге «Ґанеша і Синкопа», Ірена Карпа
Всего 0 комментариев