«Викрадач тіней »

Марк ЛЕВІ (народився 16 жовтня 1961 року) — знаменитий французький письменник, автор близько двох десятків романів. Узявся за перо доволі пізно, у віці сорока років. І одразу ж здобув велику популярність як у себе на батьківщині, так і за її межами. Твори Марка Леві перекладено майже п’ятдесятьма мовами світу, а сумарний тираж його книжок уже давно перевищив тридцять мільйонів примірників.

Роман «Викрадач тіней» уперше побачив світ у червні 2010 року і неодноразово перевидавався багатьма мовами світу.

Із вдячністю:

Поліні, Луї та Жоржу. Раймону, Даніелю та Лорені. Рафаелю та Люсі.

Сюзанні Леа.

Еманюелі Гардуен.

Ніколь Латтес, Леонелло Брандоліні, Антуану Каро, Брижит Лано.

Елізабет Вільнев, Анн-Марі Ланфан, Аріє Зберро, Сильвії Бардо, Тіні Жербе, Лідії Леруа та всій команді Видавництва Robert Laffont.

Поліні Норман, Марі-Ев Провос. Леонарду Антоні, Себастьяну Кано, Ромену Руечу, Даніелі Мелконьян, Катрін Ходапп, Лаурі Мамелок, Керрі Гленкорс, Моїні Масе. Брижит та Сарі Форіссьє.

Марк Леві

Викрадач тіней

Поліні, Луї та Жоржу

«Є люди, які цілуються лише з тінями, такі люди мають лише тінь щастя».

Я боявся ночі, боявся форм, які випливали з вечірніх сутінів, танцюючи у складках фіранок і на шпалерах спальні. Згодом вони згинули. Але варто лише згадати дитинство, як вони знову спливають переді мною, страшні й загрозливі.

Китайське прислів’я каже, що ґречна людина ніколи не наступить на тінь ближнього. Я про це нічого не знав, коли прийшов до нової школи. Дитинство моє минуло тут, у цьому шкільному дворі. Я хотів його прогнати, стати дорослим, а воно тримало мене в моєму вузькому і, як на мою думку, замалому для мене тілі.

«Ось побачиш, усе буде гаразд…»

Перший день нового навчального року.

Я стояв за платаном і спостерігав за купками учнів, тут я нікого не знав. Ніхто мені не всміхнеться, ніхто не поплескає по плечу, ніхто не зрадіє, що бачить мене після канікул, та й мені радіти нікому. Ті, хто переходили до іншої школи, мабуть, пам’ятають такі вересневі ранки, коли клубок підкочується до горла й не знаєш, що сказати батькам, які запевняють, що все буде гаразд. Ніби вони щось пригадують! Батьки все позабували, та й не дивно, вони постаріли.

У дворі пролунав дзвінок, і учні вишикувалися перед викладачами, які почали переклик.

Нас, окуляриків, було троє — не густо. Мене записали до п’ятого «В» класу, знову до найменших. Батьки нічого ліпшого не придумали, як народити мене в грудні, їм лестило, що я маю півроку в запасі. А мені це виходило боком кожного нового навчального року.

Адже найменші в класі витирали дошку, стежили за крейдою, збирали мати в спортивній залі, складали баскетбольні м’ячі на височенну полицю, а що найогидніше — мали позувати на фотографії класу, сидячи по-турецьки на передньому плані; немає межі шкільним приниженням.

Усе б нічого не важило, якби в тому п’ятому «В» не було такого собі Маркеса, цілковитої моєї протилежності.

Якщо я подався до школи на півроку раніше (на превелику радість моїх батьків), то Маркес був переросток на два роки, і його батькам на те було глибоко начхати. Їм досить того, що син зайнятий у школі, обідає в їдальні та приходить додому лише надвечір.

Я носив окуляри, у Маркеса були соколині очі. Я на десять сантиметрів був нижчий за інших хлопців мого віку; Маркес — на десять сантиметрів вищий, що створювало суттєву різницю між ним і мною. Я терпіти не міг баскетболу, Маркесу варто лише було витягнути руку, щоб покласти м’яча до кошика. Я любив поезію, він — спорт; не можна сказати, що вони несумісні, але все ж таки; я любив спостерігати за кониками на стовбурах дерев, Маркес любив їх ловити й відривати їм лапки.

Утім у нас було і дві дотичні, зрештою, одна — Елізабет! Ми обоє були в неї закохані, а вона не дивилася на жодного з нас. Через це ми могли б стати спільниками, хоча, на жаль, стали суперниками.

Елізабет була зовсім не найвродливіша дівчинка в школі. Але найчарівніша. Вона якось по-особливому зав’язувала волосся, рухи в неї були прості й граційні, а однією усмішкою вона осявала сумні осінні дні, коли безупинно ллє дощ і мокрі черевики чвакають по жорстві дороги, а вуличні ліхтарі освітлюють морок шляху до школи й зранку, і ввечері.

Безрадісне моє дитинство минуло в цьому провінційному містечку, де я без надії сподівався, що Елізабет мене помітить, де я без надії сподівався підрости.

Досить було одного дня, щоб Маркес став проти мене. Якогось нікчемного дня, щоб я скоїв непоправне. Наша вчителька англійської, пані Шефер, пояснила, що минулий перфект загалом відповідає минулому доконаному часу і жодним чином не пов’язаний з теперішнім тривалим і що його чудово можна розмістити на часовій осі. Гарненькі справи!

Сформулювавши все те, пані Шефер показала на мене пальцем, попрохавши дати свій приклад. Коли я сказав, що було б чудово, аби навчальний рік був у минулому перфекті, Елізабет щиро пирснула зі сміху. А через те, що мій жарт насмішив тільки нас двох, я здогадався, що решта класу нічого не зрозуміла про англійський минулий перфект, а Маркес вирішив, що я змовився з Елізабет. Це зіпсувало мені весь триместр. З того понеділка, першого дня навчального року, а точніше, з уроку англійської, для мене почалося суцільне пекло.

Звісно, пані Шефер мене покарала. І вже наступної суботи від самісінького ранку я три години поспіль згрібав листя у шкільному дворі. Терпіти не можу осінь!

Упродовж вівторка й середи Маркес підставив мені кілька підніжок. Щоразу, коли я гепався долі, Маркес наздоганяв тих, хто найбільше реготав. Він навіть трохи випереджав їх, але Елізабет не сміялася, тому жаги помсти він аж ніяк не вгамовував.

У четвер Маркес удався до рішучих дій: перед уроком математики він силоміць запхав мене до моєї шафи й там замкнув. Я назвав комбінацію замка у шпарину сторожу, який прибирав у роздягальні й прибіг на мій грюкіт. Аби не накликати більших неприємностей (ябедників ніхто не любить), я сказав, що замкнувся сам, бо хотів сховатися. Зацікавлений сторож спитав, як мені вдалося замкнути замок зсередини, але я вдав, що не почув, і кинувся навтьоки. Я пропустив переклик. Суботнє покарання на годину продовжив математик.

П’ятниця стала для мене найстрахітливішим днем тижня. Об одинадцятій годині Маркес вирішив перевірити на мені елементарні принципи ньютонівського Закону тяжіння, про які нам розповіли на уроці фізики.

Закон всесвітнього тяжіння, який відкрив Ісаак Ньютон, твердить, що сила притягання між двома тілами прямо пропорційна добутку їхніх мас і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Ця сила діє по прямій, яка проходить через центри тяжіння цих двох тіл.

Приблизно так у підручнику. Насправді зовсім інакше. Візьміть когось, хто поцупив у їдальні помідор зовсім не для того, щоб його з’їсти, дочекайтеся, поки томат опиниться на певній відстані й поки викрадач стисне його з усієї сили, і побачите, що з Маркесом закон Ньютона не спрацьовує. Адже помідор полетів не по прямій до центра тяжіння мого тіла, а вляпався прямісінько в мої окуляри. Посеред загального реготу в їдальні я впізнав щирий і такий гарний сміх Елізабет. Це мене підкосило.

Того вечора, у п’ятницю, коли мама знову мовила мені беззаперечним тоном: «Бачиш, я ж казала, що все буде добре!» — я поклав щоденник із записом про покарання на кухонний стіл, сказав, що їсти не хочеться, і пішов спати.

Суботнього ранку, поки інші учні з мого класу снідали перед телевізором, я пішов до школи.

У дворі було порожньо. Сторож згорнув записку про покарання, яку підписала мама, і поклав папірця до кишені сірої роби. Він дав мені вила, попередивши, щоб я не поранився, і кинув тачку на купу листя під баскетбольним кошиком, який здався мені оком Каїна чи Маркеса.

Я не менше ніж півгодини прововтузився з купою листя, поки сторож прийшов мені на допомогу.

— Я тебе впізнав: це ти був замкнений у шафі. Бути покараним першої ж суботи нового навчального року не менш круто, ніж зуміти замкнути зсередини замок, — зауважив він, відбираючи в мене вила.

Він упевнено всадовив їх усередину купи листя й підняв його стільки, скільки я не розгріб за півгодини.

— Що ти накоїв, щоб заслужити таке покарання? — поцікавився він, утоптуючи листя в тачці.

— Помилився у відмінюванні, — буркнув я.

— Не мені тебе картати: з граматикою в мене завжди було кепсько. Хоча й до прибирання в тебе хисту, здається, немає. Ти хоч щось умієш робити?

Я не на жарт замислився. Але хоч скільки копирсався в пам’яті, так і не пригадав за собою щонайменшого хисту, хоча раптом зрозумів, чому мої батьки так багато уваги приділяли тому піврічному запасу: у їхнього нащадка не було нічого іншого, чим вони могли б пишатися.

— Можливо, ти чимось захоплюєшся, щось подобається більше за інше, може, є якась мрія? — провадив він, підчепивши на вила другу купу листя.

— Приручати ніч! — несподівано для себе сказав я.

Ів, а саме так звали сторожа, розреготався так, що двійко горобців, що сиділи на гілці, вмить ушилися. А я, похнюпивши голову й запхавши руки до кишень, поплентався у другий кінець двору. Ів завернув мене з півдороги.

— Я не хотів тебе ображати, просто відповідь була несподівана, ось і все…

Тінь від баскетбольного кошика видовжилася по двору.

Сонце ще не досягло найвищої точки, і покарання моє не скінчилося.

— А навіщо тобі приручати ніч? Це таки дивна думка.