«Скорботна п'ятниця»

Мігель Анхель Астуріас

Скорботна п'ятниця

Цвинтарний мур.

Вапно і плач. Вапно і плач. Зовні

місто. Всередені могили. Вапно і плач. Вапно

і плач. Зовні вулиці передмістя. Всередині хрести, а на них кросворди, заповнені прізвищами, іменами, переліком цнот. По вертикалі й по горизонталі вписано числа й літери. От якби зненацька завалився, геть зник цей цвинтарний мур. Та ба, він зоставатиметься тут завжди, довічно. Вапно і плач. Вапно і плач. Зовні кроки, голоси, життя. Всередині безмовна тиша, списана історією земля, стрункі сосни, розпатлані верби, тремтливі осики, гомін вітру в кипарисовому верховітті, лабіринти стежок і алей між прізвищами, іменами й переліком цнот. Числа й літери, літери й числа, викарбувані на бронзі та мармурі, покликані спинити одвічну швидкоплинність часу. А трохи далі оточений ровом острів — цвинтар бідаків. Утиканий білими, тоненькими, наче зробленими з сірників, хрестиками.

От якби зненацька завалився, якби геть зник цей цвинтарний мур, як одвічно зникає ніч на світанку, коли вона знімає мільйони своїх золотих пальців зі сферичного чорного клавесина. Завалився б, зник. Та ба. Він зоставатиметься тут завжди, цей останній кордон без варти, без митниць, що, поєднуючи безліч людей, роз’єднує стільки доль. Високий, сірий, нескінченний, скільки сягає око. Катафалки повзуть туди й назад. Тут же лікарня для інфекційних та інших хворих. Схожі на мумії люди із забинтованими руками й ногами, виразки, гнійники, рани. Але це ще жива плоть, а трохи далі вже прах і хробаки, що їдять тіло і точать кістки. Витріщені з жаху очі при звуках пострілів біля муру. От якби завалився, якби геть зник цей мур смерті. Та ба. Він стоятиме тут завжди, довічно, стоятиме, поєднуючи безліч людей, водночас роз’єднуючи стільки доль, високий, сірий, нескінченний, з арковою головною брамою між двома колонами та двома бічними хвіртками, а над брамою хрест і дві велетенські дугові лампи, які випромінюють жалобне світло.