«Смуга прибою»

Смуга прибою (fb2) - Смуга прибою [UK] 46K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Элизабет Бир

Елізабет Беар

Смуга прибою

Халцедонна

була створена не для сліз. Вона їх просто не мала – хіба що сльозами були ті холодні

довгасті крапельки скла, випаленого з неї пекельним жаром, що скалічив її.

Такі сльози

могли стікати її обшивкою повз розплавлені датчики і зриватися на байдужий

пісок. І коли вони падали, вона підбирала їх, як решту блискучих уламків, і

складала до своєї колекції дорогоцінного сміття, яке висіло в сітках, що

стягували її побитий панцир.

Вона могла би

бути врятованим після катастрофи трофеєм, якби залишився хоч хто-небудь, щоб їх

збирати. Але вона була останньою бойовою машиною, триногою сплющеною сльозою

завбільшки з важкий танк із двома великими і одним тонким маніпулятором,

підібганими під туреллю голови, що вінчала її фігуру. Її полікерамічна броня

вкрилася павутинням тріщин, як небитке скло. Покинута своїми дистанційними

операторами, вона кульгала пляжем, волочачи оплавлену кінцівку. Вона нагадувала

викинутий брухт.

Бельведера вона

зустріла на пляжі.

#

Нога, яку

тягла Халцедонна, вдавлювала в мокрий пісок розкриті черепашки молюсків, вимиті

на поверхню бурунами, що відступали в море. Ця нога була із задньої пари, тож

вона не завдавала багато клопоту на щільному піску. На неї можна було спертися

і, поки Халцедонна не наближалася до каміння, тягти її було неважко.

Просуваючись

уздовж смуги прибою, вона зрозуміла, що за нею слідкують. Вона не підвела

голови. Система автоматичного наведення захопила в приціл одягнуту в лахміття

постать, що пригиналася за обвітреним валуном, але оптичні датчики були

потрібні їй, щоб сканувати мішанину з водоростей, плавника, пінопласту і

скелець, яка вкривала оголений відпливом берег.

Він стежив за

нею весь час, поки вона шкутильгала пляжем, але зброї в нього не було, і

закладені в неї алгоритми не вважали його загрозою.

Тим краще. Їй

подобався той плаский валун пісковику, з-за якого він визирав.

#

Назавтра він

знову стежив за нею. День був ясним; вона знайшла місячний камінь, якийсь

прозорий уламок, трохи червоно-помаранчевих черепків і трохи скелець, що помутніли

від хвиль.

#

– Шо то ти

збираїш?

– Уламки

кораблів, – відповіла Халцедонна. Він уже кілька днів підкрадався щораз ближче

і тепер ішов за нею слідом, наче чайка, виколупував молюсків з борозни, яку виорювала

її заклякла нога, і складав їх до подертої й залатаної сітки. «Харчі», – здогадалась

вона, і він справді витяг з торби крихітного молюска і складаного ножика з

поламаним лезом, щоб видлубати свій трофей. Її датчики тьмяно підфарбували ніж.

Зброя, але для неї загрози не становить.

Він доволі

вправно розкрив, висмоктав і жбурнув раковину геть менш, ніж за три секунди,

але м’яса там був шматочок. Стільки зусиль за таку мізерну винагороду.

Він був надто

кістлявий, обідраний і малий як на людину. Мабуть, молодий. Вона подумала, що

він спитає: «Яких кораблів?» – а вона махне кудись у бік затоки, де колись стояло

місто, і скаже, що раніше їх було багато. Але він здивував її.

– Шо ти хоч з

ними робить? – він витер рота обліпленою піском лапою, з кулака якої недбало

стирчав зламаний ніж.

– Коли

назбираю достатньо, то робитиму з них намиста. – Під жмутом  водоростей, які називали «пальцями мерця»,

вона помітила якийсь виблиск і розпочала марудний процес присідання до нього,

компенсуючи несправність гіроскопів власними розрахунками.

Начебто-дитина

захоплено на це дивилася.

– Та нє. З

такого намиста не зробиш.

– Чому ні? –

вона опустилася ще на дециметр, компенсуючи вагу пошкодженої кінцівки. Вона

зовсім не бажала впасти.

– Я бачу шо ти

підбираєш. Воно все різне.

– То й що? –

спитала вона, подолавши ще кілька сантиметрів. Її гідравлічна система скиглила

й вила. Одного дня ця гідравліка або елементи живлення відмовлять, і вона так і

застигне статуєю, заіржавілою від просоленого повітря й води, а хвилі накотяться

на берег і переллються через неї. Її корпус тріснув і вже тепер легко пропустив

би воду.

– Це ж не

намистини.

Її маніпулятор

відмів «пальці мерця». Вона видобула свій скарб, шматочок сіро-блакитного

каменю в формі веселого, гладкого чоловічка. В ньому не було дірок. Халцедонна трохи

піднялась, утримуючи рівновагу, і покрутила фігурку на сонці. Камінець не мав

структурних ушкоджень.

Вона витягла свердел

з алмазною голівкою завтовшки з волосину і просвердлила фігурку наскрізь, від

верху до низу. Тоді вона нанизала її на вигнутий шматок дроту, зімкнула і стисла

його кінці й додала її до гірлянди намистин, що гойдалася на її спотвореній рамі.

– То й що з

того?

Нібито-дитина зачепила

маленького Будду кінчиком пальця, від чого той закрутився, стукаючи об роздроблену

керамічну плиту. Вона знову звелася на ноги, піднявшись туди, куди він не міг

дістати.

– Я Бельведер,

– сказав він.

– Привіт, – сказала

Халцедонна. – Я Халцедонна.

#

До заходу, коли

хвилі відступали найдалі, він теревенив і носився позад неї, розганяючи чайок,

щоб нагребти повні жмені раковин, котрі потім ополіскував у хвилях і поглинав

сирими. Халцедонна ігнорувала його майже повністю, увімкнувши прожектори й  направивши їх промені на смугу прибою. За

кілька кульгавих кроків їй трапилася ще одна коштовність. То був скручений

фрагмент ланцюжка з кількома яскравими намистинами, – скельцями, загорнутими в

уривки золотистої та сріблястої фольги, – що виглядали з-під завитків. Халцедонна

розпочала марудний процес його захоплення…

Але раптом

зупинилась, коли Бельведер вискочив поперед неї, вхопив ланцюжок замурзаною

рукою з обламаними нігтями і рвучко підняв його. Халцедонна завмерла в

поточному положенні на волосину від падіння. Вона вже збиралася вихопити

коштовність із рук хлопця й штовхнути його в море, коли він став навшпиньки й

простягнув ланцюжок, тягнучись до неї з усієї сили. Прожектори відкидали на

пісок його чорну тінь, переносячи на той чіткий профіль кожне пасмо його

волосся.

– Буде легше,

як я їх тобі підніматиму, – сказав він, коли її маніпулятор зафіксував кінець

ланцюжка.

Вона підняла

коштовність, щоб оглянути її на світлі. Міцний довгий сегмент, сім сантиметрів,

чотири намистини в кольорах коштовного каміння. Коли вона піднімала голову, та

скрипнула, а з суглобів посипалася іржа.

Вона підвісила

ланцюжок до сітки, що огортала її корпус.

– Дай мені

свою торбу, – сказала вона.

Рука

Бельведера лягла на промоклу, повну сирих молюсків сітку, з якої текло по його

нозі.

– Мою торбу?

– Дай її мені.

– Випроставшись, хоч і не дуже рівно через пошкоджену кінцівку, Халцедонна все

одно здіймалась над хлопцем на два з половиною метри. Вона витягла маніпулятор,

одночасно видобувши з якогось застарілого файлу протокол спілкування з

цивільними людьми. – Будь ласка.

Він заходився

гнучкими пальцями розплутувати вузол на мотузці, якою був підперезаний,

відв’язав торбу і простягнув Халцедонні. Вона підчепила її маніпулятором і

піднесла ближче до себе. Проба показала, що плетиво торби радше бавовняне, аніж

нейлонове, тож вона поклала її на два більші маніпулятори, а тоді опромінила

мікрохвильовим імпульсом низької потужності.

Їй не слід

було цього робити. Це виснажувало її елементи живлення, перезарядити які не

було змоги, а вона ж іще мала завершити свою справу.

Їй не слід

було – але вона це зробила.

Від її

маніпуляторів піднімалася пара, і молюски порозкривалися, засмажені у власному

соку і водоростях, якими він вистелив сітку. Вона обережно піднесла торбу до

нього, намагаючись не розлити рідину.

– Увага, – застерегла

вона. – Гаряче.

Він обережно взяв

торбу і плисьнув на землю біля Халцедонни, схрестивши ноги. Коли він

повідгортав водорості, то побачив блідо-оранжевих, рожевих, жовтих, зелених і