«Видозмінений вуглець»

Ричард Морґан

Видозмінений вуглець

Присвячую цю книжку моїм

батькові й матері:

за залізну витримку та непохитну стійкість

 у скрутний час

за палючий гнів, що постає

 зі співчуття  й небажання

 лишатися осторонь

За дві години до світанку я сиджу в готельному номері на восьмому поверсі й дивлюся на вогні долини Сан-Фернандо, збираючись із думками й чекаючи. Лос-Анджелес уже давно заснув, однак я не можу спати. Надто багато всього відбулося за останній час, і до того ж я далеко від дому, а мій біологічний годинник налаштований на часові пояси з іншого боку земної кулі й поспішає від захвату. Сюди мене привів Такеші Ковач, який за останні двадцять років так само приводив мене до безлічі інших місць, і мені здається, що цей борг слід якось визнати.

Він з’явився в моїй голові десь на початку останнього десятка років минулого тисячоліття й був героєм світу, якого ще не існувало, — лаконічний і смертоносний, як і належить за усталеною традицією антигероїв, спадкоємцем якої він є. Щоправда, він трохи її доповнив: Такеші Ковач забув, що таке страх смерті.

У цьому плані він, звісно, недалеко відійшов від міфу, що його породив. Усі героїчні постаті ставляться до смерті з презирством: безцеремонно роздаровують її, насміхаються з неї на кожному кроці, врешті-решт, залицяються до неї, як до коханої. Часом вони навіть знаходять спосіб повернутися після неї чи принаймні обіцяють зробити це колись, як тільки у них виникне така потреба. Але Ковач переріс усе це. Він повертається завжди: це його робота. Для цієї людини й таких, як він, насильницька смерть — просто один із різновидів поранення: шкоду від неї поглинають і глибоко закопують, наче труп, якого треба позбутися. Звісно, шрами лишаються, та до них можна звикнути. І завжди є нова плоть, у яку можна вбратися.

У «Видозміненому вуглеці» я шукав якогось способу осмислити ідею оцифрованої людської свідомості та свою думку про те, що насправді така можливість не стала б апофеозом нашого виду, як, вочевидь, гадає дуже багато людей, а змінила б у людській поведінці навдивовижу мало. Завдяки видозміненовуглецевим технологіям, які є звичною частиною життя у світі Ковача, смерть, може, й не втратила б актуальності, але вже точно стала би предметом торгу. Але, як це буває в будь-якому суспільстві, одні люди завжди матимуть більше можливостей на торгах, аніж інші. А за відсутності універсальної соціальної справедливості — вона, сказати по правді, вочевидь, не надто добре вживається з нами, людьми як видом, — з цими торгами зі смертністю на Землі абсолютно реально настануть рай і пекло.

Мені подумалося, що перемагати за таких умов може лише надзвичайна людина. Для того, щоб зберегти її людську сутність, хоч якою вона є, і забезпечити її свободою мислення та силою для боротьби, знадобилася б надзвичайна броня. Їй знадобилася б майже немислима сила волі (і жовчне почуття гумору до пари). Це мала би бути майже демонічна особистість.

Настав слушний час, і ця людина з’явилася.

Отже, з цих тривог, наче якась темна усміхнена постать із потойбіччя, постав Такеші Ковач. Я викликав його і сумлінно оживляв упродовж дев’яностих років у тісній мадридській квартирі зовсім поряд із Пласа-де-Еспанья на позиченому другом старенькому Мас II. «Тук-тук-тук», — і так до ночі, щовечора й щовихідних, коли я міг більше нічого не робити. Коли ж роботу нарешті було закінчено, а виклик завершився, те, що я бачив у Ковачі, напевно, побачили й багато інших людей. «Видозмінений вуглець» продавався неймовірно добре як для першого роману нікому не відомого жанрового автора. Відгуки на нього були доброзичливими й великодушними. За кілька місяців після публікації було підписано договір про його екранізацію. І хоча фільм так і не було знято — думаю, голлівудська чутливість щодо блокбастерів не витримала зіткнення із притаманною цьому твору похмурістю, — ідея фільму, бажання читачів його дочекатися нікуди не поділася. Тим часом мене запрошували до різних країн по всьому світу поговорити про «Видозмінений вуглець» впливові люди, яким дуже сподобалася книжка, пропонували мені нову й захопливу роботу в інших медіа, й зовсім незнайомі люди ставили мені тисячі навідних запитань і про Ковача, і про його всесвіт, запитань, над якими в багатьох випадках я б сам і не замислився. Хай на яких почуттях я зіграв цією книжкою та її головним героєм, відлуння від цього так і не стихло.

А тепер, звісно, є ще більше — оригінальний серіал Netflix, створений у компанії Skydance Media сузір’ям першорядних талантів, яким я можу хіба що чудуватися, та новий оригінальний сюжет у вигляді графічного роману від Dynamite. І ось я на восьмому поверсі цього готелю, не сплю й дивлюся на вогні міста, чекаючи на зустрічі з людьми, що хочуть знову і знову говорити про Такеші Ковача. Задум «Видозміненого вуглецю» живе в таких іпостасях, яких я двадцять років тому не міг уявити навіть у найсміливіших письменницьких мріях. І разом із ним живе Ковач — сидить тепер у цій темній кімнаті, у тому кріслі навпроти мене, тримаючи в одній руці келих з напоєм, а в другій — великокаліберну зброю.

Він усміхається, бо знає, що ніколи не помре.

Лос-Анджелес

12 грудня 2017 р.

За дві години до світанку я сидів на обшарпаній кухні й курив Сарині цигарки, вслухаючись у вир і чекаючи. Міллспорт уже давно спав, але течії у Плесі досі скубли мілини зі звуком, який сягав берега і ширився порожніми вулицями. Із виру надходив дрібними крапельками туман, який опускався на місто мусліновою пеленою й затуманював кухонні вікна.

Бадьорий завдяки хімії, я вп’ятдесяте за ніч перебрав озброєння на пошкрябаному дерев’яному столі. Сарин осколковий пістолет «Геклер і Кох» із відкритим для обойми руків’ям тьмяно виблискував переді мною в убогому освітленні. Це була зброя для найманого вбивці, компактна й абсолютно безшумна. Магазини лежали поруч. Сара обгорнула кожен ізоляційною стрічкою, щоб не плутати боєприпасів: зелена — снодійний заряд, чорна — з павучою отрутою. Більшість обойм була загорнута в чорну. Дуже багато зелених Сара витратила минулої ночі на охоронців «Джеміні Байосіс».

Моє ж приладдя було помітніше. Великий срібний «Сміт і Вессон» та чотири галюциногенні гранати, що ще залишилися. Тоненька багряна лінія, що оточувала кожну ємність, неначе злегка іскрилася, так, ніби от-от мала відокремитися від металевої оболонки й полинути вгору, до завитків диму, що тягнулися від моєї цигарки. Під дією тетрамету, який я роздобув того дня по обіді на верфі, ковзали викривлені символи. У нормальному стані я зазвичай не курю, але від тету мені чомусь завжди кортить покурити.

Я розчув це за віддаленим ревом виру. Квапливе бурчання роторних лопатей серед ночі.

Я загасив цигарку, дещо засмучений самим собою, й пішов до спальні. Сара спала; під ковдрою було видно вигини її тіла, подібні до невеликих синусоїдів. Її обличчя затуляло пишне волосся кольору воронячого крила, рука з довгими пальцями звисала з ліжка. Поки я стояв і дивився на неї, ніч надворі розкололася. Один з орбітальних вартових Світу Гарлана здійснив тестовий постріл у Плесо. Зі струшеного неба надійшов грім і забряжчав шибками. Жінка в ліжку заворушилась і прибрала волосся з очей. Її рідкокристалічний погляд зупинився на мені.

— На що ти дивишся? — голос у неї був хрипкий після сну.

Я злегка всміхнувся.

— Не треба так. Скажи мені, на що ти дивишся.

— Просто дивлюся. Час іти.

Вона підвела голову й почула звук гелікоптера. Сара враз прокинулася і сіла на ліжку.

— Зброя у всеозброєнні?

Це був популярний у Корпусі жарт. Я всміхнувся так, ніби побачив давнього друга, і показав на ящик у кутку кімнати.

— Дістань мій пістолет.

— Так, мем. Чорні чи зелені?

— Чорні. Я б цим гівнюкам і презика з обтислої плівки не довірила.

На кухні я зарядив осколковий пістолет, глянув на власну зброю й залишив її лежати там. Натомість підхопив одну з Г-гранат і приніс її у другій руці. Зупинившись у дверях спальні, я зважив дві одиниці зброї на долонях так, ніби намагався вирішити, що важче.

— Вам більше нічого не треба, крім заміни фалоса, мем?

Сара поглянула з-під півкола чорного волосся, що закривало її чоло. Вона саме натягувала на лискучі стегна довгі вовняні шкарпетки.

— Таку, довгий ствол тут у тебе.

— Розмір не…

Ми почули це одночасно. Подвійне металеве клацання з коридора за дверима. Ми перезирнулися з протилежних боків кімнати, і я на чверть секунди побачив у її очах відображення власного шоку. А тоді кинув заряджений осколковий пістолет їй. Вона підняла одну руку і зловила його в повітрі, і тієї ж миті всю стіну у спальні з гуркотом пробило. Ударна хвиля відкинула мене в куток, поваливши на підлогу.

Нас, певно, розшукали у квартирі за допомогою давачів тепла тіла, а тоді нашпигували стіну міні-мінами. Цього разу вони не ризикували. Командос, який пройшов крізь зруйновану стіну, був дебелий і в повному захисному комплекті на випадок газової атаки, через який його очі здавалися комашиними. У захищених рукавичками руках він тримав короткоствольного «Калашникова».

Із дзвоном у вухах, ще не підвівшись із підлоги, я кинув у нього Г-гранатою. Вона була без запобіжника й однозначно не могла протистояти протигазу, але йому було ніколи ідентифікувати прилад. Він відбив його прикладом свого «Калашникова» й незграбно позадкував. Його очі за скляними панелями протигаза збільшилися.

— Граната.