«Котяра»

Я розплющив очі і через дірку в стрісі побачив знайому зірку. Небо довкола неї стрімко блякло. Час вставати — сьогоднішній день мав бути важким.

Вибрів на двір і подався до колоди. Вода була — ну дяка й на тім. Очевидячки Пси нарешті втямили, що таке порядок. Хоча... Ну звісно ж. Води вчора натягав я сам.

- Ранок добрий, Котяро! - гарикнули одночасно два веселих голоси за спиною. Вовчурі. А хто ж іще. Задоволені, веселі. Нагулялися.

- Знову до містечка бігали, - сказав я суворо, - ви дограєтесь.

- Та нічого не буде, - здається це Білун, - ми ж обережні...

Подібні розмови у нас вже стали ритуалом. Я, яко помічник навчителя, мусив сварити підлеглих, а бойові Вовки доводити бойовитість. В тому числі й у ліжках містечкових красунь.

- От народить якась вовкулаку, - продовжував я суворо, - і нас спалять тут. Разом з Псарнею і Псами. Прийдуть міщани з вилами — не одіб'ємося ж.

- Міщани боягузи, - підпрягся другий з братчиків, Сіроманець, - вони побіжать до волхва, або до відьми. За порятунком. А на нас ніхто не подумає навіть — ті людці перевертня на око не відрізнять.

Я закотив очі і пирхнув. Вовчурі загиготіли.

- Тим більше, Котяро, - сказав Білун, - ми мабуть підемо звідсіля. І так другий рік на одному місці. Нудно.

Я знав, що це трапиться, але все одно несподіванка. Неприємна.

- Могли б і попередити, - закинув.

- Ну, не те щоб ми вирушили сьогодні, або завтра, - сказав Сіроманець заспокійливо, - ми ж оце і попереджаємо. Щоб ти міг найняти когось у поміч. Людоті то байдуже — ледащо господар твій. Ми ж бачимо, що ти сам Псарню тягнеш, а пан навчитель на лаві спить.

- За його батька краще було, - мовив я не покрививши душею. Старий Гордята Собакевич пішов до предків минулого літа. Часом він вживав дрюка замість доброго слова, але справи вів твердою рукою. Ну і боєць був визначний — син йому навіть у напарники не годився. Мабуть тому старий і ганяв мене дрюком — знав, що все це кишло ляже на мої плечі.

- Йдіть, краще тирло приготуйте, - сказав я, - має приїхати велике паньство. Хтось брехав, що навіть князівна...

Вовки тут таки здиміли. Тільки б вони не втратили бойового шалу, всю ніч прогуцикавши в ліжку з дівками. І зацікавити їх можна було лише дівчиною, нехай навіть вони на неї тільки подивляться звіддалік. Та великого паньства я не очікував. В Лучеську є своя, незгірша Псарня, колись ми з Гордятою їздили туди подивитись. Це, власне кажучи, трохи не єдиний раз, як старий брав мене з собою. Я давно помітив, що навчитель волів тримати мене у Тасьмі.

Ну й паньство зі стольного граду звісно ж обирало охоронців у Лучеську. Хоча наші Пси були незгірші, Зграї Рудь і Зграї Чорнухи, вірні й злі одночасно. Деяких навіть додатково пятнувати не треба було — самі привязувалися так, що не відженеш. Обидві Зграї давно вели справи з навчителевим родом - хтось з Собакевичів неодмінно ставав навчителем Псів. Але вигас рід — з усіх них зостався нині лише лежень Людота. Тому й веде потиху справи Псарні безрідний підкидьок Котяра. Себто я.

Гордята на всі мої питання щодо роду мого лише бурчав щось незрозуміле. Людота взагалі дивився згори вниз, наче я у них курку вкрав, та я у нього й не питав нічого. Власне, я знав, чого господарі поглядають скоса — я не просто був безрідним підкидьком, я ще й Печатку на собі мав.

Нічого страшного на перший погляд в Печатці не було. Просто я мав в правому вусі намертво запаяну сережку з ледь помітним візерунком. Не золоту і не срібну. І уваги до себе не притягувала вона — доки не бачив це хтось з людей відаючих.

Підлітком я хотів її зняти, розрізавши мочку вуха. Чимось вона мені муляла — і чим старшим я ставав, дедалі більше. На щастя чи на нещастя Гордята прилапав мене на цьому, вибив як цуценя, а тоді відвів до волхва, котрий проживав на Перуновому капищі, у Чорноліссі, що за Тасьмою-рікою.

Старий чародій пояснив мені, що Печатка при спробі зняти її, мене уб'є. А якщо ні — то я про це пожалкую. Або пожалкують всі довкола. Печатки ці накладають від бажання зла, але часом й від бажання втримати якусь істоту від зла, коли її чомусь не можна убити. Він, чародій, на світі довго живе, але з закляттям такої міці зіткнувся вперше. Він не може мені помогти. Зняти сережку може той, хто її вдягнув... або родима відьма, вони часом йдуть на таке, бо не мають в дусі своєму ні заборон ні заборола від подібних дій. І взагалі, безпечніше мені з Печаткою. Принаймні, доки не стану дорослим.

І ось я уже дорослий, принаймні вважаю себе дорослим. Дитиною себе бо ніколи не пам'ятав. Коли думати починав про те, що було зі мною до Псарні і Собакевичів, ніби чорне провалля розверзалося у голові. А підкинуто мене було не немовлям — знайомий торговець, у якого ми закупляли харчі, якось оповів, що вперше побачив мене у Собакевичів трохи не підлітком. Хіба що вони тримали мене малим під замком — але для чого? До речі, від цих думок у мене завжди починало боліти у скронях.

Як от зараз... Зрештою, можна віднайти відьму, яка... Але на послуги Родимої я ще не заробив.

Я зітхнув і пішов допомагати Вовчурам готувати тирло до змагань.

Ні, мої помічники не охляли за ніч. Почали ми працювати, ледве на світ благословлялося, а години через дві вже все було готове — загорожу підрихтовано, учбову зброю начищено, а деревляні палиці перевірено і доведено до ладу. Потім я широким кроком увійшов до Псарні і гарикнув так, що бідолашні псоглавці позривалися зо своїх сінників, наче опечені. Власне з ними так і треба було — Пси визнавали тільки силу і впевненість. Напятнувати їх можна було і на слабку людину, або іншу істоту — але під час навчання вся звіряча натура так назовні і лізла. Неприборкана. Недарма у мене всі руки були в білих шрамах. І ще один шрам — на стегні. Останій - пам'ять про Гварха, псоглавця Зграї Чорнухи. Гварха Гордята тоді відіслав додому — і це була єдина моя невдача.

Пси мене побоювалися і недолюблювали. Власне кажучи, так воно і мало бути — тут не Зграя, а я їм не матуся. Однак, Гордята з ними ладнав краще. Вовчурі говорили, що Псів дратують мої котячі повадки. За що вони мене Котярою і продражнили, взагалі то я Найден, але імені свого страх як не люблю.

Темний ліс лише знає, що вони в мені знайшли котячого. Зростом я перевищував Собакевичів, плечі широкі, стан вузький... Здоровий хлоп, одним словом. Очі мав зелені, так хіба ж у мене самого зелені очі. Білун запевняв, що коли я нервуюся, то у мене зіниці стають вертикальними, наче в кота. І рухаюся я нечутно — при моїй вазі і зрості. Браття вовки підозрювали, що я болотяник-перевертень. Але перекидатися я не міг, та й не буває рудих болотяників.

Сам я вважав себе людиною. Пси були тої ж думки.

- Стрій! - рявкнув я, і псоглавці хутко розібралися по двоє, позираючи на довгу палицю в моїй руці.

Палиця була необхідним предметом виховання, а для старших — ще й ознакою вчительської влади. Іноді комусь з учнів хотілося цю владу перевірити. Я їм те дозволяв. Відмотлошений псоглавець починав мене поважати... до наступного разу. Пам'ять вони мали коротку.

Взагалі-то я розумів, чого їх не терплять посполиті, та й більшість з тих, кому вони служать. Собача голова на людському тулубі має в лиха несамовитий вигляд. Доки не звикнеш. Звикнеш — деякі з них здаються навіть милими. Особливо щенята-першогодки.

Та, не зважаючи на зовнішність, шляхта охоче наймає Псів охоронцями і вартівниками. В багатьох містах вся міська варта з псоглавців. Звісно, старшинами там люди — без командирів Пси губляться і починають робити дурниці.

- Ну, - мовив я, озираючи стрій, - прийшов День. Важливий День.

З ними треба так говорити — більше голосом, ніж словами.

- РР-ахх! - загарчали старші. Менші заздрісно форкнули.

- Сьогодні ви мусите показати. Все чому вас вчили.

- Тоді ви отримаєте гідне місце. Багато їжі. Доброї їжі. І дозвіл на відвідування Зграї.

- Якщо паньство буде незадоволене вами, підете стерегти комори у селюків.

- Авв-ву! - незгідне завивання, - ми... старранно... ми Пси... ми хорробрі.

Людина з вулиці одразу і не втямить, що вони говорять — горлянки псоглавців мало пристосовані для людської мови. Та й не люблять вони говорити, а між собою перемовляються згуками, які навчитель, ясна річ, має знати незгірше за Псів. Я часто думав — що вони таке? Жертви чародійства? Помилки природи? Ні звірі, ні люди ні перевертні, розум застряг десь поміж собакою і дитиною.... Це ще добре, що їм є між людьми якась робота а через це і певна повага, змішана з страхом. Говорять, що в Карпат-гори Псам краще не заходити, коли вони мандрують зграями — тамтешні люди і перевертні ненавидять їх люто через те, що псоглавці свого часу стали на бік бойїв під час війни бойїв з горватами. Горвати і досі ними дітей лякають. Здичавілі Пси — то та ще біда.

- Повторюйте за мною. - голос мій перекрив гамір, - Сила!

- Відвага!

- Вірність!

- Уіррність!

- То Справжній Пес

- Спрравжній Пес

Опісля останнього бадьорого рику я вигнав всю компанію на двір і загадав робити вправи під наглядом Вовчурів. А сам пішов до старого Веврана, котрий служив на Псарні кухарем, дізнатись, в якому стані святковий обід.

Вевран, котрий взяв до помочі собі двох молодих псоглавців, доповів, що до обіду все буде готове вчасно. Я кивнув головою і подався до Людоти.