«Вогнедан, Повелитель…»

Вогнедан, Повелитель…

(роман-фентезі)

Присвячується дивному поету О. Ольжичу,

котрий хотів, щоб вишня стала схожою на сакуру

Передмова Безіменного Укладача Сувою, який присвячено пам’яти Вогнедана Ельберійського, і укладено з відома князя Чорногори Влада Парда для сина Повелителя, Принца Світляна.

На тій частині материка-Змія, що зветься Шиєю, якщо довіряти ішторнійським мапам, знаходиться варварська країна, що називається Ельбер.

Взагалі-то, мало хто на Теані довіряє ішторнійським мапам. Тому що є ішторнійці пихатими та зажерливими. А варварами називають всіх, до кого ще не дотягнулися їхні чіпкі руки. І тих, хто не хоче визнавати їхню зверхність… І шоррогці у них звуться варварами, і численні мешканці Крила та Тіла материка-Змія. І вже зовсім темними та непросвіченими звуть сини Ішторну бронзовошкірий народ Ватейли, з яким ведуть війну, або жовтошкірий люд загадкового Лояну Небесного.

Втім, самі ельберійці відплачують сусідам тією ж монетою. Спитайте-но витонченого вельможу-дивного, що він думає про сусідів його країни, які мешкають на півострові Голова Змія, і той відповість переливчастим голосом: «Ах, ці панове… Доки вони не почали називати себе Імперією, з ними ще можна було спілкуватися… А нині… Повна відсутність краси та гармонії…»

Дійсно, в тому, що Ішторн залив свій півострів кров’ю найближчих сусідів і проголосив над ним свою владу, важко віднайти красу та гармонію. Тим більше, що сини Ельберу, а особливо його вельможі, діти зорі Сіллон, гидують і завойовниками і завоюваннями.

Звичайно, ті ж заздрісні ішторнійці ласим оком поглядають за Чорні гори. Бо прекрасною є земля Ельберу з її родючими долинами, лісами та ріками. Ну, і вглиб материка не просунутись Ішторну, бо обминути Ельбер неможливо. Займає ця країна майже всю Шию Змія. Щоправда на сході має вона невеличкий кордон з королівством Белат, а на північному заході — з королівством Мооз, яке колись вирвалося до моря і частина його простяглася вузькою смугою вздовж берега Океану, але Південно-західне Побережжя належить Ельберу разом з величеньким островом, названим дивними Сіллон.

Спитайте будь-якого сучасного ішторнійця-мейдиста про країну за Чорними горами, і він оповість страхітливу історію про те, як колись, під час навали кочівників хото, які рухалися зі Сходу, знищуючи все на своєму шляху, язичники, які тоді ще не звалися ельберійцями, а називали себе своєю мовою сонцеславами, задіяли могутнє чародійство, яке і вивело з пекла кілька тисяч демонів.

Про те, що ішторнійці, гаррасці та інші мешканці Голови Змія самі тоді були язичниками і очікували нападу хото зі страхом і тугою, бо ватажок кочівників оголосив своєму війську, що не зупиниться, аж доки не дійде до краю землі, нині в столиці Ішторну Габідені намагаються не згадувати. Як і про те, що тодішні ішторнійці зітхнули з полегкістю, дізнавшись, що до сонцеславів прийшла несподівана підмога, наче звалившись з неба.

А втім, вони й насправді спустилися з неба — Дана, Веданг, Ігворр… Богорівні…

Сонцеслави, побачивши, як у відповідь на їхні молитви, просто на капище поволі спускається величенький сріблястий диск у сяйві вогнів, окликали тих, хто вийшов з повітряної колісниці Богами. Ельберійці-простолюдини і досі так звуть своїх рятівників та складають їм божеські почесті. А оскільки прибульці неодноразово повторювали, що Богами не є, то знать погодилася називати їх Богорівними…

Освічений ішторнієць, звичайно, скаже, що це однаково. Чорт зостанеться чортом, хоч як його не назви…

Прибулі запропонували тодішньому Верховному Князю сонцеславів Властимилу з Ділу військовий союз. Взамін же вони хотіли зостатися на цій землі разом зі своїм народом. Народ той очікував, чим закінчаться перемовини, у велетенському кораблі, який, за їхніми словами, плив десь високо у небі.

Князь Властимил ладен був обіцяти все що завгодно. У появі Богорівних він бачив ознаку явної милості Богів до відважних. Адже лише він з усіх князів сонцеславів наважився на спротив. Решта зрадила…Або здалася… По власній волі вдягнула на себе та своїх підданців рабське ярмо. Не піддався лише він — Властимил з Ділу… Він відступав під тиском орди, втрачаючи град за градом, але здаватися не збирався. Його волхви йшли до бою разом з військом, а в проміжках між боями кликали на допомогу Бога Грому і Трисвітле Сонце, нащадками якого вважали себе сонцеслави.

І от, перед вирішальною битвою, коли Властимил, зібравши рештки сил, мав боронити стольний град Ділу, що звався Богуславом, Боги послали йому несподіваних союзників. Врадуваний неабияк князь схилився перед Богорівними, щедро винагородив волхвів, а щодо вимоги прибульців — лише рукою махнув: нехай зостаються, мовляв… Землі незміряно, людей у битвах загинуло багато… Та й то — честь яка, серед них, вірних синів Сонця, житимуть Богорівні з неба.

Все той же освічений ішторнієць похитав би головою щодо такої легковажности. Оці язичники… Дбають про тіло, не дбають про дух. Задля порятунку тлінних тіл допустили на свою землю демонів пекла. Відомо ж, що чорт сам не може прийти, його запросити потрібно, як і всяку іншу нечисть. Ну, ось і запросили… А ті і раді…

Бо прибулі, що називали себе «дітьми зорі Сіллон», ну так, тієї самої Блакитної Зірки, що служить провідницею морякам, втрьох розгромили орду хото… Втрьох…Гідні довіри очевидці оповідали про прекрасну Дану, котра метала очима блискавиці, і не був то вогонь жіночих очей, про який люблять писати поети, а справжнє убивче полум’я. І вже співали мешканці Ділу пісень про грізного Веданга-воїна, котрий одним порухом руки розверз провалля перед ворожою кіннотою, а також не забували про волхва-цілителя Ігворра, котрий зцілював поранених у битві сонцеславів накладанням рук…

Сонцеслави, самі неймовірно вражені своїми союзниками, вдарили на кочівників так, що ті розбіглися на всі боки світу. Деякі забігли аж до Крила Змія, в північні ліси, деякі заховалися в болотах Страгійської трясовини, більшість же втекла через сплюндроване ними ж королівство Белат на Схід, і більше не з’являлася на Західних Землях.

Навіть неосвічений ішторнійський простолюдин скаже вам, що лише Святий Мейді, котрий проповідував в Лугербі трохи не одночасно з появою в явному світі пекельного поріддя, міг творити дива волею Єдиного Бога. І передав цю здібність своїм учням. А всяка інша подібна сила — від нечисті, править якою Ігліян, Князь Вогню. От хто метає очима блискавиці… Кажете, Дана Богорівна була жінкою? Правильно кажете, але що варто демону такої міці перекинутися на красуню…

До того ж, саме в такому вигляді нечистій силі найлегше було досягти свого…Той же князь Властимил… Мало того, що славив він поганських Богів, так ще й закохався в оте породження «зорі Сіллон». Атож, в оту саму Дану, прозвану опісля її подвигів Вогняною Ящіркою. І стояв поруч неї на Відрадненському полі, коли з небес почала валитися нечисть у залізних трунах…

Освічений ішторнієць, коли йому натякнуть, що в трунах там, чи в чомусь іншому, але рекома нечисть таки спустилася з неба, а не вилізла з пекельної брами, котра, за словами Святого Мейді, знаходиться на острові Глійод, там, де димить вогнедишна гора, лише усміхнеться поблажливо. Мовляв, що варто лихій силі відвести людям очі…

І справді, у вогні і димі сходили на землю «діти зорі Сіллон». А коли з шипінням відчинялися двері чудних прихистків, то на землю ступали чоловіки й жінки в блискучих шатах, і зі зчудуванням придивлялися до них підданці Властимила, а на дітей ослаблих від довгого шляху через бездонне провалля між зірками, дивилися з жалістю сонцеслави, бо малеча та або забула, що таке трава і вітер, або ніколи не бачила тієї трави і не відчувала на личках подиху Бога Вітрів.

Схожі були прибульці на людей, але мали й відмінності. Які — так і не скажеш одразу… Трохи більші, ніж у пересічної людини, видовжені очі… Високі вилиці… Овальні витягнені лиця… Загострені вуха… Сонцеслави ж вже встигли надивитися і на Дану Ллон, синьооку темноволосу пані, владну і відважну володарку полум’я, і на грізного Веданга Сіллура з чародійськими очима, в глибині яких наче палав багряний вогонь, і на цілителя Ігворра Ллєга, чиє срібне волосся ніби світилося у темряві. Вже звикли до їхніх голосів, котрі звучали, наче музика. Вже перестали дивуватися, що прибулі розуміють їхню мову, хоч і не втямили, яким чином їм це вдається.

Але — одна річ спостерігати трьох чудних істот, а зовсім інша — коли сходить з неба цілий народ, аби поселитися поряд навічно. Бо металеві видовжені прихистки, в яких прийшли нові друзі сонцеславів до цього світу, більше ніколи не піднімались у небо, а згодом хазяї розібрали їх на частини, і лягли на металеві опори мости, перекинувшись через ріки, і багато чого ще було зроблено тоді з зоряного металу. А великий корабель, на якому прибули до цього світу ці створіння, так і зостався в небесах, і часом видно зорю, прозвану Летючою, що пливе по нічному небу.

Сестра князя Властимила, Боговида, котра була жрицею Богині Води і провидицею водночас, мовила, дивлячись на «дітей зорі Сіллон»:

— Які ж вони дивні!

От з того часу і звуть дивними ельберійських вельмож. Самі себе вони називали еллами, а астеонці, морські волоцюги і пірати, з якими згодом немало довелося повоювати новоствореному Ельберу, продражнили своїх ворогів ельфами, бо, коли зіткнулися з ними у битві, то подумали, що проти них вийшли на прю герої їхніх власних легенд — холоднокровні виважені красені, котрі вміли убивати з усміхом на обличчі і ніколи не втрачали погідного спокою.