«Щоденник про війну в Палестині»

Гамаль Абдн Насир

ЩОДЕННИК ПРО ВІЙНУ В ПАЛЕСТИНІ

يوميات الرئيس جمال عبد الناصر عن حرب فلسطين 1955

Перекладено за текстом:

“Nasser`s memoirs of the First Palestine war”

translated by Walid Khalidi

Journal of Palestine Studies, 1973

Переклав українською Осип Леміш

Декілька тижнів тому я подивився захоплюючий фільм у одному із кахірських кінотеатрів. Це був детектив про тісні узи, вражаючий різновид фільмів, у яких Голлівуд такий успішний. Мова йшла про лиходія, що спокусився на злі махінації диявола. Лиходій вчинив убивство і спланував його таким чином, що підозра впала на невинного чоловіка. Усі свідчення вказували на невинуватого. Його супроводжували підозріливі погляди, а кульмінаційний момент настав уже тоді, коли його звинуватили у злочині й посадили на лаву підсудних. Чоловік утратив самовладання і був на межі божевілля. Знову й знову він посилався на свою невинуватість, однак ніхто його не слухав і не вірив йому. Навіть найближчі до нього люди почали сумніватися в його невинуватості. Чим більше він намагався захищати себе, тим більше він заплутувався в сітях, у які потрапив, і тим більш вагомими ставали свідчення про подробиці, які так уміло й удавано його обтяжували. Він впав у відчай і питання про винуватість або невинуватість почало бентежити навіть його власну глибоко ослаблену совість. Врешті-решт, сильно схвильований і під тиском постійного навіювання, він майже зізнався у злочині який ніколи не вчиняв і навіть не думав учиняти.

Ця історія нагадала мені те, що сталось із єгипетською армією в Палестині. Поразка зазнана у Палестині наче злочин у фільмі, який ніколи не учинявся. Хто ж тоді є справжнім винуватцем у Палестині? На мою думку, злочини Палестинської війни вчинялися не єгипетською армією, а іншими. Однак сфабриковані обвинувачення були пред’явлені єгипетській армії та відповідальність за те, у чому ми невинні, була перекладена на нас. Подібно до невинного чоловіка із фільму, армія майже повірила в трагікомедію про свою провину. І найближчі до армії люди – народ Єгипту та інші дружні нації – були майже переконані у провині. У фільмі справи були виправлені протягом близько години і правда перемогла. Невинний чоловік покинув лаву підсудних, а на його місце сів убивця та поніс покарання. Але жахливий тягар трагедії, пережитої в Палестині, триває шість довгих темних років.

Коли декілька днів тому я сидів у військовій академії і сказав, що єгипетська армія не була переможена у Палестині, мій посил не додав пристрасті промові. Я не просто намагався підняти моральний стан вояків після нещодавньої атаки у Газі (Військова операція Ізраїля проти підконтрольного Єгипту Сектора Гази, здійснена 28 лютого 1955, в ході якої десятки єгипетських та палестинських солдат були убиті та поранені – прим. перекладача). Я описував правду, свідком якої був. Я намагався вирватися із пут, у яких ми застрягли. Я намагався доступно пояснити, що армія не відповідальна за поразку в Палестині, що замість звинувачення армії слід пред’явити рахунок справжньому злочинцю. У палестинській трагедії я не був стороннім глядачем, як у кахірському кінотеатрі кілька тижнів тому. Я сам був на сцені разом із тисячами інших офіцерів та чоловіків. Я досі пам’ятаю день, коли почалася моя роль у цій трагедії.

Був квітень 1948 року. Організація вільних офіцерів (Секретна революційна спільнота, заснована Насиром на поч. 1940х.. Вільні офіцери здійснили військовий переворот 23 липня 1952, змістивши короля Фарука – прим. перекладача) замкнулася в собі й залягла, оскільки детективи вже йшли по наших стопах та збирали про нас інформацію на всіх напрямках. В армії була здійснена невдала спроба. Увага політичної поліції була зосереджена у нашому напрямку. Час був найменш доречний для будь-якої активності й наші зустрічі були нечастими, оскільки ми не бажали привертати до себе увагу.

Саме тоді я закінчував навчання в офіцерській школі. Однак турбота й відповідальність за свої справи в школі не змогли переважити поклик до війни у Палестині. То було велике збудження серед моїх колег і моральний дух, особливо серед молодших офіцерів, був високий. Багато побратимів з Організації вільних офіцерів приходили до мене крадькома, щоб уникнути стеження, й шепотом повідомляли, що збираються йти воювати добровольцями за Палестину. Я сам вагався. Чи повинен я також бути добровольцем? Чи повинен я одягти уніформу, взяти в руки пістолет-кулемет і піти воювати? Або чи повинен я завершити своє навчання в офіцерській школі, адже я провчився цілий рік і до закінчення навчання залишався лише один місяць? Приблизно в той час група із Установчого комітету Організації вільних офіцерів зібралася у моєму будинку й було прийняте рішення, що частина із нас повинні направитися до Палестини (Єгипетські сили зайшли у Палестину іще до 15 травня 1948, вони були нечисельними й на початку складалися переважно із добровольців – прим. перекладача), а решта мають залишатися в Кахірі.

Одного ранку я опинився на кахірському вокзалі в компанії Абд ель Хакіма Амера та Закарії Мохіддіна. Ми попрощалися з Камаль аль Дін Хусейном, який збирався до Палестини своїм шляхом разом із друзями та побратимами. Ми привітали їх із наданою можливістю піти в Палестину та пообіцяли зустрітися там у недалекому майбутньому. Ми також схвильовано запевнили їх, що робитимемо все можливе у Кахірі, щоб гарантувати успіх їхньої місії. Останні слова, які я сказав Камалю перед тим, як потяг вирушив, були такі: «Дай мені знати, якщо потребуватимеш чогось. Я обов’язково виконаю до кінця твої запити, що стосуються армії, й буду стежити за тим, щоб вас не стримували червоні лінії та бездіяльність.»

Коли потяг повільно рушив зі станції, наші серця билися від емоцій. Замість того, щоб піти додому, того вечора я зайшов до офісу щоденної газети. Я попросив редактора дозволити мені написати статтю з описом сцени на вокзалі. Сівши, із тремтінням та збудженням, я написав що було на вокзалі. Тієї ночі я не лягав спати, а залишався в офісі й чекав на перший випуск номеру, який містив мою статтю.

Перший день травня минув і ми все ще залишалися в Кахірі. Однак подумки ми були в Палестині. Нас охоплювало запаморочення від думок та почуттів. Одного дня нам повідомили, що наша група в офіцерській школі закінчить навчання раніше визначеного розкладу, можливо це було наслідком подій у Палестині.

Випускна церемонія була простим і жвавим святом, після якого ми квапилися дізнатись куди нас призначать. Невдовзі мені наказали приєднатися до 6-го батальйону. Абд ель Хакім Амера призначили до 9-го, а Закарію Мохіддіна – до першого батальйону. Ці три батальйони вже стояли поблизу палестинського кордону, але ми не знали непевно яке майбутнє нас очікує. Проте ми всі прагнули негайно приєднатись до своїх підрозділів. Нам наказали покинути Кахіру 16 травня (Держава Ізраїль була проголошена 15 травня – прим. перекладача), але наш стимул був настільки великий, що ця затримка роздратувала нас. Ранкові газети були сповнені новин про події у Палестині. В той самий час були різноманітні прогнози та суперечливі репортажі як для офіційної трибуни, так що єгипетський уряд міг засмутитися цією темою. Не було жодних спеціальних вказівок у газетах щодо того, чим могла бути та чи інша точка зору. Однак уже тоді почало здаватися, що у нас є можливість почати Палестинську війну і загальна атмосфера в країні була переповнена збудженням.

16 травня, взявши речовий мішок, я покинув свій дім, залишивши позаду на столі ранкову газету. Перша сторінка газети містила комюніке [офіційне повідомлення] Міністерства оборони про початок військової операції в Палестині. Мене охопило дивне відчуття, коли я швидко спускався сходами й думав: «Тепер я на шляху на фронт.»

На машині я доїхав до будинку Абд ель Хакіма Амера, бо ми домовилися, що я спершу маю підібрати його, потім Закарію Мохіддіна, щоб ми всі їхали разом. Мені здавалось, що фронт займає всі мої думки, то ж я хотів сконцентруватися на тому, що слід забути зовсім те, що залишив позаду – особливо усі ті сльози, що котилися, коли я покидав будинок і, я знав, падали, коли я спускався сходами вниз.

Потяг, що покинув Кахіру їдучи на фронт був типовим для поїздів воєнного часу: офіцери та інші чини у кожному кутку, рюкзаки нагромаджені у проходах і зрештою розкидані всюди гвинтівки та шоломи. Збудження було у кожній дії, слові, погляді. Була розмова про те невідоме, яке нас очікує і в яке ми збиралися кинути наші життя. Інколи були розмови про наших побратимів, які пішли на війну раніше та про тих, яких ми залишили позаду. Особливо куток, який зайняли Абд ель Хакім, Закарія та я невдовзі став операційною штаб-квартирою в мініатюрі. Ми розгорнули поміж собою величезну карту й почали обговорювати ситуацію. Із першого погляду перед нашими очима з’явилися «прогалини» у нашій позиції, крізь які наші лінії могли бути під загрозою.

Єгипетська армія в той час була сформована із дев’яти батальйонів. Лише три з них були поблизу кордону тоді, коли був відданий наказ увійти в Палестину і ще чотири в дорозі. Ми продовжували ставити собі запитання. Чому не було сконцентровано великої кількості батальйонів на кордоні відтоді, як було прийняте рішення про початок війни? Чому резерви не були призвані та сформовані в нові батальйони, які можна було б відправити на фронт, коли потреба у цьому зросла? Чому перше комюніке описувало палестинську операцію лише як каральну експедицію проти сіоністських «банд»? Досить швидко, однак, наше відчуття піднесенння змогло додати нам упевненості та сформувати серйозний суцільний фронт.