«Нові казки під подушку»

НОВІ КАЗКИ ПІД ПОДУШКУ

Андрій Антонюк

Диво перед Різдвом

Хлопчик на ім’я Юрчик мешкав у невеликому містечку, в теплому будиночку з садком, разом зі своїми мамою і татом. Він був дуже добрим і щиро, всією душею вірив у дива. Напевно, тому справжнє диво трапилося саме з ним, а не з якою-небудь іншою дитиною.

Відбулося це напередодні Різдва. У містечку прикрасили центральну площу, вбрали велику ялинку і поставили карусель. Про цю мить мріяли всі тутешні дітлахи, адже це був їхній єдиний шанс покататися на такій яскравій і веселій каруселі. Юрчик також з нетерпінням чекав, коли ж вони з батьками вирушать на площу.

І ось цей час настав! Мама й тато, закінчивши всі домашні справи, повели сина на прогулянку. Скільки людей було на площі! Звідусіль лунали співи, дитячий сміх і жарти. У ятках продавали різні солодощі, іграшки та сувеніри. В повітрі пахло корицею, імбиром, шоколадом та цитринами. І ялинка радісно поблискувала вогниками. Юрчику здавалося, що вона була більшою за найвищий будинок у містечку.

А от і карусель. Малий миттю потягнув татка в бік каси, де продавали квитки.

Карусель була круглою, на її платформі стояли білі й чорні конячки із золотими гривами та карети. Але найдивнішими були екзотичні тваринки — зебри і слони. Був навіть довгоногий страус, з якого ніяк не хотіла злазити маленька дівчинка. Вона каталася на каруселі втретє поспіль, і тепер оченята їй затуманили сльози, бо мама намагалася забрати її додому.

Юрчик обрав білосніжного коня. Він був майже як справжній. Коли карусель закрутилася, хлоп’яті здалося, що коник ось-ось трусне гривою і поскаче в далеку далеч. Юрчик уявив, як вони мчать лугами й степами, і наздогнати їх може лише вітер…

Тато дозволив малому двічі покататися на каруселі. Потім вони подалися шукати маму, яка купувала десь у крамниці духмяний різдвяний чай із прянощами. На прощання Юрчик обернувся і прошепотів конику: — Бувай!

Хлопчині навіть здалося, що той підморгнув йому своїм карим оком.

— Синку, чому ти такий смутний? — запитала мама, коли вони нарешті зустрілися.

— Матусю, мені так не хотілося злазити з каруселі, — зізнався Юрчик.

— Не хвилюйся. Вона ж не останній день тут! — намагався підбадьорити його тато. — Ходімо краще до чарівника. Кажуть, він уміє виконувати бажання.

Тато підвів сина до дядечка у дивакуватому гостроверхому капелюсі. Його зусібіч обступили діти. Коли Юрчику нарешті вдалося дістатися до чарівника і той запитав, чого він хоче, малий відповів: — Я бажаю, щоб мій золотогривий кінь із каруселі ожив і щоб ми з ним змогли посправжньому покататися!

— Гарне бажання. Найкраще за сьогодні! — усміхаючись, промовив чарівник. — Хай же воно здійсниться!

Після цих слів він змахнув своєю чарівною паличкою.

— Дякую, — прошепотів хлопчик.

— А я би краще снігу попросив, — уголос міркував тато.

— Так, сніг на Різдво — то тепер хіба чарівникові під силу, — погодилася мама.

Річ у тому, що в їхньому містечку останніми роками сніг випадав дуже рідко.

— А моє бажання він виконає? — запитав Юрчик.

— Думаю, зі снігом йому таки буде легше… — знизав плечима тато.

Ввечері, лежачи у ліжечку, хлопчик згадував про чарівника і про своє бажання. Мама, поцілувавши сина на добраніч, прошепотіла: — Спи, спи, любий. Завтра найкращий день року!

— Мам, невже моє бажання так і не здійсниться? — сумно запитав Юрчик.

— Не знаю, — чесно відповіла мама. — Всяке буває.

Мама зачинила за собою двері. Малий залишився сам у темряві. Він ніяк не міг заснути, лежав і думав. І слухав тишу, що панувала в оселі. Чарівну передсвяткову тишу.

Раптом хлопчині здалося, що він почув якийсь дивний звук на вулиці. Ніби коник заіржав. Юрчик підскочив до вікна. І завмер від подиву: за парканом стояв білосніжний кінь, а його золота грива розвівалася на вітрі.

Хлопчик вибіг з кімнати, прокрався повз батьківську спальню, проминув вітальню із вбраною ялинкою, швидко взув чобітки, вдягнув пальто, шарф і шапку та вийшов на вулицю. Рушив доріжкою через садок, потім хутенько відчинив браму і зрозумів, що не помилився: там, посеред ночі, освітлений лише ліхтарями, стояв білосніжний кінь із золотою гривою.

— Привіт, конику! — промовив Юрчик.

— Вітаю, — труснув гривою коник. — Сідай швидше, у нас обмаль часу!

Золотогривий став на коліна, Юрчик заліз йому на спину, обійняв за шию, і вони помчали. Кінь майже летів, його копита ледве торкалися землі. Незабаром мандрівники вже були за містом. Довкола стелилися голі поля. І тільки вітер свистів у вухах. Юрчик ніколи в житті не почувався таким щасливим.

— Ну що ж, нам час повертатися, — промовив Золотогривий. — У мене є лише година.

Юрчик нічого не відповів, просто міцніше обійняв його за шию.

Кінь повернув додому.

Коли вони наближалися до містечка, Золотогривий сказав:

— Подивися угору!

Хлопчина поглянув на небо й побачив, що, кружляючи у повітрі, на них спадають білі сніжинки. Справжні-справжнісінькі, про які мріяли всі місцеві мешканці — від малого до старого.

Коли кінь зупинився перед будинком Юрчика, той поцілував його в щоку і прошепотів:

— Спасибі тобі, друже!

— Це тобі спасибі! Завдяки твоєму бажанню збулася моя заповітна мрія! Якби не ти, Юрчику, я б так усе життя і простояв на тій каруселі.

— А можна, я ще до тебе прийду? — запитав малюк.

— Приходь, я чекатиму, — кивнув Золотогривий і побіг у бік площі. Юрчик іще довго стояв і дивився у темряву — туди, куди помчав його коник. А сніг падав і падав, застеляючи все навколо пухнастою ковдрою.

Доцик (Олег Михальчук) 

Усьому свій час, або палка молитва

В одному селі мешкав хлопчик Дмитрик. Жив він у дуже бідній сім’ї, яка ледве давала собі раду. Особливо взимку. Важко було: одні чоботи на родину, один кожушок. Та й запасів харчів з літа ледь-ледь вистачало, щоб хоч якось дотягнути до весни. Так і жили з року в рік…

Дмитрик, насправді, не жалівся ніколи і нікому, та голодні миші виїдали його спустошену злиднями душу… Він часто вночі тихенько плакав. Але знав, що все може змінитися. Знав і вірив. І вірив він найбільше Святому Миколаю! Вірив і молився…

Того року була дуже сутужна зима. Найлютіші морози припали саме на кінець грудня.

Дмитрик знав, щороку Святий Миколай приносить йому подарунки. Але він мріяв про особливий. І палко молився. І ось одного чудового морозного ранку, розплющивши очі, Дмитрик побачив перед собою Святого Миколая.

— Скажи, Дмитрику, чого б ти хотів найдужче? Я зможу виконати будь-яке твоє бажання! Але до-о-обре перед тим подумай.

І Дмитрик, зважаючи на свою простоту і бідність, попросив:

— Я хочу, щоб у нас завжди було літо. Влітку ми не так бідуємо…

— Усьому свій час, Дмитрику. Але нехай буде так! І запам’ятай, ти не зможеш вийти за межі свого побажання, — з посмішкою сказав Святий Миколай і зник.

Дмитрик виглянув у вікно і… розцвів, як усі дерева та квіти біля його хати!

Минали дні, минали тижні, а у Дмитрика та його родини на подвір’ї завжди було літо. У сусідів весна, роботи на городі багато, а в Дмитрика — постійний урожай! У всіх теж уже літо, а у Дмитриковій родині воно і не минало…

Вже і молода бульба набридла, і закруток стільки на зиму наробили. А зими не буде…

— Ну і добре!!! — тішився Дмитрик.

І так йому було хороше, що він аж перестав молитись.

Настала зима. Прийшла до всіх, крім Дмитрика. От і Різдво, а Святий Миколай чомусь не навідався і подарунка не приніс…

Так збіг і другий, і третій рік… Дмитрик уже дивитися не міг на зелену траву. Тепер йому найбільше хотілося пострибати в купах жовтого осіннього листя або побавитись у сніжки. Що і робили сусідські дітлахи, коли знову настала зима… Дмитрику хотілося вовком вити, коли бачив дітисьок на санчатах і ковзанах. Та вийти до них він не міг.

І Дмитрик заплакав. І відразу згадав про свої давні злиденні сльози та щирі молитви. І почав молитися. І з’явився йому Святий Миколай.

— Ну що, Дмитрику, не завжди добре там, де тепло?

— Я зрозумів, Миколаю! Хочу, щоб усе повернулося. Я буду переборювати всі труднощі! Сам!!!

— Гаразд, малий! — усміхнувся Святий Миколай.

— А скажи, Миколаю, коли вся Україна буде жити добре?

— Ти ж сам сказав, що будеш боротись… І я вже казав: усьому свій час! І зник.

А Дмитрик більше ніколи не забував молитися…

Сашко Лірник

Казка про терновий пищик, дивного хлопця і Ману, що з дуба впала

Жила собі серед лісу Мана.

Така собі Мана. Звичайна.

Невеличка. Можна сказати, ще маленька. У кудлатому кожушкукацавейці, зі смішними кісками. До того ж, замурзана і з глицею сосновою у волоссі.

Ну, та того все одно ніхто не бачив. Бо хто побачить у лісі? Ліс був темний і густий. Хащі непролазні.

Якщо туди заходив подорожній чи купець, чи навіть цілий обоз із кіньми, возами й охоронцями, то Мані було зовсім легко заманити їх у таку гущавину, що вибратися з неї ніхто вже не міг.

Це було дуже весело і цікаво — Мана просила старезні дуби розступитися і вела мандрівників у нетрі.

Гукала до них, манила криком, гомоном і нашіптуваннями. А потім залишала серед височезних дерев та дряпучих тернів. І більше про них не згадувала.