«Нові казки під подушку»

Тато підвів сина до дядечка у дивакуватому гостроверхому капелюсі. Його зусібіч обступили діти. Коли Юрчику нарешті вдалося дістатися до чарівника і той запитав, чого він хоче, малий відповів: — Я бажаю, щоб мій золотогривий кінь із каруселі ожив і щоб ми з ним змогли посправжньому покататися!

— Гарне бажання. Найкраще за сьогодні! — усміхаючись, промовив чарівник. — Хай же воно здійсниться!

Після цих слів він змахнув своєю чарівною паличкою.

— Дякую, — прошепотів хлопчик.

— А я би краще снігу попросив, — уголос міркував тато.

— Так, сніг на Різдво — то тепер хіба чарівникові під силу, — погодилася мама.

Річ у тому, що в їхньому містечку останніми роками сніг випадав дуже рідко.

— А моє бажання він виконає? — запитав Юрчик.

— Думаю, зі снігом йому таки буде легше… — знизав плечима тато.

Ввечері, лежачи у ліжечку, хлопчик згадував про чарівника і про своє бажання. Мама, поцілувавши сина на добраніч, прошепотіла: — Спи, спи, любий. Завтра найкращий день року!

— Мам, невже моє бажання так і не здійсниться? — сумно запитав Юрчик.

— Не знаю, — чесно відповіла мама. — Всяке буває.

Мама зачинила за собою двері. Малий залишився сам у темряві. Він ніяк не міг заснути, лежав і думав. І слухав тишу, що панувала в оселі. Чарівну передсвяткову тишу.

Раптом хлопчині здалося, що він почув якийсь дивний звук на вулиці. Ніби коник заіржав. Юрчик підскочив до вікна. І завмер від подиву: за парканом стояв білосніжний кінь, а його золота грива розвівалася на вітрі.

Хлопчик вибіг з кімнати, прокрався повз батьківську спальню, проминув вітальню із вбраною ялинкою, швидко взув чобітки, вдягнув пальто, шарф і шапку та вийшов на вулицю. Рушив доріжкою через садок, потім хутенько відчинив браму і зрозумів, що не помилився: там, посеред ночі, освітлений лише ліхтарями, стояв білосніжний кінь із золотою гривою.

— Привіт, конику! — промовив Юрчик.

— Вітаю, — труснув гривою коник. — Сідай швидше, у нас обмаль часу!

Золотогривий став на коліна, Юрчик заліз йому на спину, обійняв за шию, і вони помчали. Кінь майже летів, його копита ледве торкалися землі. Незабаром мандрівники вже були за містом. Довкола стелилися голі поля. І тільки вітер свистів у вухах. Юрчик ніколи в житті не почувався таким щасливим.