«Антон Великий»

Ґюдрун Скреттінґ

Антон Великий.

БІЗНЕС І НАЙКРАЩІ ДРУЗІ

Ми сидимо в моїй кімнаті. Це Нільс з Ейвінном вигукнули «Вау!», захоплені відео на ютубі, де хлопець виробляє неймовірно небезпечні трюки.

Серйозно: спершу він з’їдає тарілку, а потім з’їжджає сходами на велосипеді.

— Це ж небезпечно для життя! — хвилюється Кароліна.

Її батьки працюють у страховій фірмі і змушують доньку їздити в шоломі навіть на самокаті.

Батьки того хлопця, яким теліпає на сходинках, певно, ледь живі від страху. Він навіть шапки не має на голові.

— Мабуть, заробляє шалені гроші! — каже Нільс. — Коли покине цей спорт, буде такий багатий, що й працювати не доведеться.

Уле, мій найкращий друг, поважно киває.

— І щасливо житиме решту своїх днів, — каже він, ніби декламує казку зі щасливим кінцем.

Кароліна лише зітхає.

— Зате ніколи не матиме дітей, — сухо завважує вона: хлопець саме злетів з велосипеда й з розгону приземлився верхи на поручень.

У моїй кімнаті тісно вп’ятьох. Тому, коли тато стукає і, як завжди, не чекаючи на відповідь, заходить, Нільса майже защемляє за дверима.

Хай навіть тато обстриг свій посічений на кінчиках кінський хвостик, я й далі його соромлюся. Певно, вік винен, десь я таке читав. Не татових 41, а мої тринадцять. Достатньо років, щоб збагнути, якими дивними насправді є батьки. (Ось хоча б: тато всього лиш кілька тижнів тому перестав казати моїм друзям «Йо!».)

— Я хотів лише поцікавитися, — починає тато з порога. — Запрошення на шкільну мандрівку, яке висить на холодильнику… Там… вартість правильно написана?

Ну, як же це властиво татові! Запитувати про таке саме тоді, коли в мене гості.

— Так, — раптом хрипну я. — Мама Сіндре каже, що це пріоритетна справа.

— Пріоритетна справа?

— Вона каже, що всі, зрештою, можуть дозволити собі такі витрати.

— Он як? Це вона так каже? — закочує очі тато, демонструючи, що він думає про маму Сіндре, а всі в кімнаті дивляться на нього. — Я вважаю, це надто дорого… Так-так…

Цієї миті я ще більше соромлюся тата. Але коли за ним зачиняються двері, раптом озивається Ейвінн.

— Моя мама теж вважає, що це надто дорого, але не примовляє потім «так-так».

— А як? — цікавиться Уле.