«Ганнуся»

Я і мої друзі

Ну ніякого порятунку від цих дітлахів немає! Навіть власного голосу за ними не чутно.

Вихиляюся з вікна і що є сили гукаю:

— А чого це ви тут галасуєте?!

Гамір миттю вщухає. Воротар, що готувався приймати м’яча, прожогом кидається з-під мого вікна на середину двору.

Зачиняю віконні стулки, знову сідаю до столу, а на душі чомусь коти починають шкребти. Мабуть, даремно я на них нагримав. Вони ж не винні, що їм грати хочеться.

Але я теж не байдики б’ю.

Взагалі-то я не така вже й лиха людина, як ви можете подумати. Навпаки, у мене завжди була сила-силенна друзів та приятелів. Як і в кожного, хто пише книжки.

Одного разу я вирішив їх порахувати, проте на двадцять третьому чи двадцять четвертому збився з рахунку. Отак мої друзі та знайомі і досі ходять не порахованими.

Дехто з них літає. Інші плавають далекими морями-океанами, працюють інженерами та вчителями… Є навіть знайомий водолаз — гарний такий чоловік, веселий. До того ж зазнав безлічі пригод, про які може розповідати годинами.

Одне мені в ньому не подобається: тільки-но ми зустрічаємося, він одразу ж починає запрошувати мене на прогулянку по дну Чорного моря.

— Чому б тобі хоч раз там не побувати? — каже він. — Це ж так просто! Одягаєш водолазного костюма, стрибаєш за борт — і тільки бульки за тобою! Справді, чому б тобі не спробувати? Ти навіть не уявляєш, як там чудово!

Можливо, на морському дні і справді чудово. Можливо, там навіть більше ніж чудово. Проте мене понад усе тривожать оті бульки…

Булькнути на дно — штука не хитра, на це кожен здатен. Навіть коли того й не хоче. А от як звідтіля вибулькнути?

Тож і не дивно, що тепер я тримаюся від мого приятеля-водолаза якомога далі.

А ще мої друзі кажуть, нібито я надзвичайно працьовита людина. Іншої такої, мовляв, ще пошукати треба…

Спочатку я лише посміювався з їхніх слів, бо, мабуть, немає нічого простішого, ніж вдавати з себе працьовиту людину.

Зустрічаєш, наприклад, знайомого, якого не бачив уже кілька днів.

— Добридень, Костю! — вигукує він на всю вулицю. — Як живеш?

— Нічого, — відказую, — добре живу.

— Може, трохи пройдімося, побалакаємо? — пропонує він.