«Вороги дівчат (уривок)»

Вороги дівчат (уривок) (fb2) - Вороги дівчат (уривок) [Від'їзд із Сентісбруґ​у] 18K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Карл Шпиттелер

Від'їзд із Сентісбруґ​у

Ще до самого вечора того останнього вакаційного четверга думали оба бідні кадетики^[1], що це просто неможливе, щоби вони знову мусіли покидати Сентісбруґ і вертатися до понурого міста, у ненависну шкільну гаркітню. Вмовили в себе, що в найгіршому випадку, коли б навіть всі надії завели, то сама природа несподівано вмішається в це і влаштує їм на рятунок якусь катастрофу, наприклад землетрус — чомуж би ні? це трапляється — або повінь, або заразу на вчителів, або нечайне виповідження війни, чи я знаю врешті що. І в четвер ціле довге, гарне пополудне перележали на гірській поляні, виглядаючи нетерпеливо, чи не женуться де з лівого боку на гору французькі кірасири, або з-права баденські стрільці в темних одностроях і з галасливими трубами.

Аж тепер, коли після даремного вичікування, обвішані немов дві ходячі альтани плющем, яким закидали їх пастушки, вертали похнюплено до дому і в вечірному сумерку доглянули, як бабуня безпощадно пакує їх клунки, зрозуміли, що зрадив їх цілий світ. Отже видрапалися в свому горю на піч, скинули звідтіль на землю кота, який загніздився був на якійсь кожушанці і не знав, чи втікати, чи ні, та запхалися в найдальший куток. І коли так згори, у сумерках, дивилися на ті роскоші, що їх завтра мусіли покидати, на шафковий годинник у виді старого домику на стіні, на дідуня, що йому так вигідно було скакати на коліна і на муху, що заспано проходжувалася по столі і яка завтра, ах Боже, коли їх давно вже тут не буде, так само проходжуватись-ме туди, щаслива, то відчули такий нестерпний біль, що зачали стиха скомліти. А що ті жалібні тони несподівано виходили такими природними, що їх самих брали за серце, то прийшло їм на думку, що імовірно можна би ними змягчити також серце дідуня і бабуні. Тому нарочно продовжували тепер свої голосні жалі, спершу несміло і немов на пробу, потім, коли це нічого не помагало, в двоголосовому крещендо, а врешті в одчаю заводили оба мов скажені. Тимчасом горячі плити печі почали припікати їм лидки, так що їхній жалібний спів перемінився в дикі верески болю; вкінці зашелестіли у свому блющевому уборі з печі на діл, муркотячи невдоволено як два молоді парди серед пожежі прерій.

Без усякої віри, але так тільки, щоби нічого не занедбати, попробували ще останнього способу: мерщій через ніч занедужати. Як стає чоловік недужим? так, що перестуджується; як перестуджується? так, що перемочує ноги. Отже коли цілий світ спав, замочили ноги в умивальні, сіли в одних сорочках на вікні, виставили мокрі ноги на холодне нічне повітря, а потім у ліжках очікували наслідків.

— А що, Ґерольде, ти хорий? — зірвався з подушки малий Ганслі, коли ранішнє сонце засвітило йому в очі.

— На жаль, ні. А ти?

— Хоч би тобі голова боліла.

Тепер був уже кінець, просто кінець; довкола ніде ні тіні рятунку. Отже одоліла їх зневіра, а ця зневіра наповнила їхні серця скаженою злобою на цілий світ. А що оба попрікали і гулили один другого за те, що ні один з них не занедужав, то їх лють на цілий світ перемінилася у завзяту боєву братерську сутичку, з кулаками у волоссі і зі змінним боєвим щастям, аж доки Ґерольд не здобув на лиці здорового шраму, а з носа Гансля не зачала капати кров; це помогло. Також умивальня лежала на землі; це успокоїло. Тепер сумирно помагали один другому одягатися; Ґерольд вигладжував молодому піхотинцеві пімнятий нагрудник сорочки, а Ганслі приперізував свому братові гарматчикові пояс зі шаблею, що було тяжким завданням, бо Ґерольд на вакаціях таки добре б з усіх боків заокруглився. Потім узуті в чоботи, виряжені, пишні на свій блискучий кадетський однострій, насунувши на чоло чако з пуклем кінського волосіння, вийшли на коридор, зголосили свій прихід побідним кроком і мов вихор зісунулися по сходових поруччях у низ.

На долині приняли їх дідо і бабуня. Перш усього дістали від діда денний приказ: Цим разом не поїдуть почтою, заявив він їм, почтою поїдуть тільки їхні клунки; а для них самих трапляється нагода перебути цю подорож без коштів.

— Уважайте, що скажу: Найперше йдете пішки аж до Шенталю. — Тихо, скакати можете потім, тепер слухати мене, що я кажу. — Дорогу вдолину до Шенталю, найбільше півтора годинки, знайдете собі самі, таким широким битим шляхом чей не заблудите; коли б хто пустив барильце в Сентісбруґу, то воно само докотилосяб аж до Шенталю. Зрештою ви вже досить великі на те, щоби в потребі запитатися. Сподіюся, що пара дванацятилітніх кадетів, з набійницею і шаблею, не потребувати-ме для себе няньки.

— Одинацятьлітній — поправив Ґерольд. — Десятьлітній, — запіяв Ганслі.

— Десятьлітній, чи дванацятьлітній, це не важне.

— Адже Дольф може під провадити їх аж до половини дороги, — вмішалася бабуня.

— Про мене, хоч це цілком непотрібне; червоно-жовтий шентальський димар визирає споза дерев як вудвуд. В Шенталі жде на вас посадник Ґетті з обідом. Туди приїде потім повіз старости Вайсенштайна з Бішофсгардту по донечку старости, яка була в Шенталі у директора фабрики Бальзіґера на вакаціях і яка також мусить в понеділок бути в школі. Тим повозом поїдете разом аж до Бішофсгардту.

— Пфуй!

— Якто пфуй? Що це за химери? Ви ж завжди дуже радо їздите кіньми.

— Це так, але та дівчина!

— Вона вас не вкусить, навпаки ви повинні уважати собі за незаслужену честь, що маєте їхати разом з такою гарненькою і добре вихованою дівчинкою як Ґезіма Вайсенштайн. Але чи дасьте ви мені нарешті виговоритися чи ні? Отже їдете в повозі з Ґезімою аж до Бішофсгардту і завтра можете провести цілу суботу у старости; як він вас потім у неділю відставить дальше до Армюнстербурґа, це вже його річ.

До цього розкладу їзди додала бабуня ще кілька вказівок, осторог і напімнень. З посадником Гетті в Шенталі, в якого будуть обідати, нема жартів; це страшенно строгий чоловік, перед яким все дрожить, так що там мусять заховуватися подвійно обережно і бездоганно. Отже не повинні, наприклад, бундючно витріщатися на нього, мов би хотіли сказати: голля! це ми прийшли, але мають чемно подати йому руку. Посадник страшенно ненавидить передусім свого власного сина Макса, або „навіженого студента”, як його називають в Кантоні; длятого не повинні ні словом питатися про його сина, а коли хтось говорити-ме про нього, мають поводитися так, мов би нічого не чули. Макс справді зовсім не вдався йому.

— Макс бодай ніколи не робить довгів, так як Дольф, — завважив гірко дідо і тяжко зітхнув.

Бабуня говорила дальше: — А з Ґезімою Вайсенштайн мусять поводитися дуже примірно, бо вона страшенно визначних людей дитина, а її батько, староста, жорстоко пімстивби в такому випадку найменшу непристойність. А поводитися дуже примірно, це значить не тільки не лупцювати її і не висмівати, а навпаки бути супроти неї чемним та запобігливим і говорити їй дякую. — Ґерольде, як тебе кіт вкусить, то не приходи потім до мене жалуватися! — Коли б у Фрідлісмюлє, куди будуть переходити, запитався хто про вуйка Дольфа, то мають відповісти, що все в порядку, і що в найближчих днях прийде довгий, докладний лист. А до Альтгайслі, до останньої гостинниці перед Бішофсгардтом, не повинні повертати; бо в Альтгайслі мешкає голота, з якою ніхто не хоче мати нічого спільного.

— Цей лист є для пані посадникової, цей другий для вашої мами, а цей маєте передати до Фірідлісмюлє. Поздоровлення для тата і мами розуміється само собою, але найважніше в них є те, щоби їх виконати. А Моніка, наймичка у посадників, хай буде така добра і постарається про телятину на неділю. І може би доктор зі Шенталю прийшов до нас, до прабабки, як можна, то ще сьогодні і пявки нехай принесе, бо з нею не добре. Як будете мати час, то підіть у Бішофсгардті…

— І так далі і так далі! — закінчили хлопці, югнули через двері і повсаджувалися за столом з кавою.

Готові до дороги проходжувалися нетерпеливо сюди й туди перед домом. Нараз з вікна почувся докірливий голос, — чи не відчувають потреби попрощатися з прабабкою і побачити її ще останній раз?

Коли увійшли в кімнату хорої прабабки, побачили щось незвичайного: молодого вуйка Дольфа, як хлипаючи стояв на колінах, коли тимчасом прабабка промовляла до нього хрипким, перериваним голосом:

— Отже ти свято обіцюєш, Дольфе, не робити більше довгів, покинути Маріяннелі і не ходити вже більше до Альтгайслі? Дай мені на це руку.

Вуйко Дольф виконав це, голосно схлипуючи. — І оженишся з Тересою із Фрідлісмюлє?

— Так, — шепнув ледви чутно Дольф.

Тоді прабабка почала молитися, а дідо і бабуня стали цілувати Дольфа, який, плачучи, вискочив зараз з кімнати.