«Кімната»

Марина Смагіна

КІМНАТА

«Все дивасніше і дивасніше!», — вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула, як правильно говорити).

Історія, котра сталася зі мною того літа, була настільки неймовірною, що я і сама вже не була впевнена, чи відбувалося це зі мною насправді. Тоді важко було зрозуміти навіть, з чого все почалося. Будь-які межі стерлися. Літо те видалося спекотним, асфальт південного міста плавився під ногами, разом з ним плавилися думки: все здавалося нереальним і дивним, немов марево накрило місто і воно дрейфувало, пливло, ішло, хитаючись і знемагаючи в очікуванні прохолоди; або, може, це я знемагала у передчутті змін у своєму житті.

Усе змішалося того літа, усе переплуталося.

Історія ця незвичайна, майже неймовірна. Збережіть її. Збережіть її для мене.

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Усім привіт! Ну що, як ви там? Знаю, нас давно не було, але… Тепер ми знову з вами і, сподіваюся, на одній хвилі!

Для початку скажу те, що так і проситься бути сказаним тут, у цих стінах, у нашій улюбленій студії, яку ми мали покинути, а тепер нарешті повернулися. Ми сумували за вами, наші любі слухачі. Так, так, запам'ятайте цю мить. Ми сумували. Я сумував особисто. Сумував сумлінно — навіть не сумнівайтеся. Сумував так, як сумують… Втім, мабуть, вам це зовсім не цікаво. Щось я надто захопився. Все-таки місяці без практики так просто не минають… Сподіваюся, що і нас вам не вистачало. Ви ж пам’ятали про нас, правда?

А тим часом — літо! Ви помітили?! Уже справжнє літо прийшло до міста! Не встигли ми схопитися — а воно вже тут. Це можна було б назвати цілковитою несподіванкою, якби календар не попереджав про те, що за весною завжди буде літо. Тому, мабуть, справа радше у моїй неуважності.

Але я знову заговорююся… Ми трошки відвикли від ефірів. Таке буває. Але обіцяю, швидко повернемося до тонусу! Треба закруглятися.

Тому — вітаю і вас, і нас із тим, що Кавун FM повернувся! Бо яке ж літо без кавунів?

І відсвяткуємо ми наше повернення дуже вдалою композицією для такої події. Головне — не просльозитися.

Тож, для всіх тих, хто скучив і чекав — «Life is wonderful» — Джейсон Мраз! Тому що потрібно одне радіо, щоб почути ціле місто!

(НЕ) РОЗДІЛ 0

Літо приходило до міста так, як приходить до людини любов. Спочатку танули найвіддаленіші рубежі, потім розквітали квіти, і раптом — не встигло воно взагалі отямитися, як усе його млосне тіло накривало 30-градусною спекою.

«На Півдні з усім так, — думала вона, — не встигнеш отямитися від попереднього — як наступне вже валиться прямо на голову». Стара вже добряче втомилася від цього.

А ще вона втомилася від речей.

Їх стало надто багато.

Вони нашіптували їй свої історії, вдень і вночі, роками. Сховатися від них було неможливо.

— Ну, що ж це, — пробурмотіла вона, оглядаючи вщент завалену ними кімнату. — Що ж це по вас так ніхто і не прийшов…

Вона чекала довго. Можливо, навіть довше, ніж потрібно.

Але тепер відчувала, що своє вже зробила. Мабуть, більшість із них просто стали забутими, непотрібними. Адже раніше люди приходили, адже раніше щось змушувало їх шукати втрачене. Не все, звичайно. Не все. Лише необхідне.

Треба думати, усьому знайшлася заміна. Мабуть, пора було і їй їх позбутися.

Стара ще раз оглянула кімнату.

Вони мовчали.

Вона не могла так просто їх викинути — на звалище історії, нікому не потрібне, всіма забуте. Можливо, і варто було б так зробити. Можливо, той, хто прийде після неї, не вагатиметься.

Востаннє вона пробіглася поглядом по запиленим хвилям речей. Погляд спинився на коробці, що стояла трохи окремо від решти краму. Ті речі, що лежали всередині, нічим не були особливими. Окрім того, що стара знала, що мала б повернути їх. Просто не знала, як. Зазвичай люди поверталися по них самі… Але чомусь не цього разу. Вони були останніми. Усе закінчилося.

Що ж, буде хтось після. Він зрозуміє.

Стара затиснула у руці свій маленький талісман і вийшла з кімнати. Час було їй повертатися звідси. Час було виходити.

— То ти приїдеш у Степове?

Я зітхнула. Хіба можна відмовити рідному дядькові, коли йому потрібна допомога? Навіть якщо ця допомога зіпсує твої плани на літо.

— Звичайно.

Звичайно, я приїду.

Дядько з полегшенням посміхнувся, я майже почула цю посмішку, хоча і не бачила її:

— Ти навіть не уявляєш, як нас виручиш! Дякуємо дуже!

Те, як він зрадів, не могло не викликати посмішки вже у мене. Хоча це, звісно, був не найцікавіший спосіб провести літо, він, мабуть, і не був найгіршим.

— Бо хіба ж усе передбачиш? — продовжував він. — Хто ж знав, що муситимемо їхати. Так би і самі впоралися, але тепер до осені точно не встигнемо вже. Тож можеш собі уявити, як нам пощастило, що ти погодилася допомогти! Приїзди на пару місяців, чи на скільки хочеш… Поживеш тут, допоможеш нам трохи розгребти мотлох, та ще й відпочинеш до всього. Все ж південь, це тобі не в забетонованому Києві смажитися, — він життєрадісно гиготнув. — Мотлоху там, звісно… Добряче понапихано до тієї кімнати. Якась дивакувата стара в тій квартирі жила раніше. Таке враження, ніби вона ту кімнату переплутала зі звалищем. Сусіди кажуть, що таки справді збирала всякий мотлох… Ну, буває. Як на мене, то чудасія якась. Але принаймні компактна. Не загубишся, — дядько знову засміявся.

Поки він говорив, я дещо відсторонено оглядала гармидер у власній кімнаті. Що ж, розгрібання Авгієвих стаєнь — це мені вже точно не в новинку.

— То коли мені краще приїхати?

Усім привіт, ми з вами знову на зв’язку!

Агов, народ! Прокидайтеся, попереду цілий день! І краще почати його зараз — коли ще не хочеться заховатися в холодильнику та ніколи звідти не вилазити! Кавуни і кавунчики, кавунчата і кавунчихи! Що, це вже занадто, правда? Температура за бортом — плюс 28 за Цельсієм! І це, на хвилиночку, ранок. Хоча що я вам розказую… Ще трошки — і почнеться справжня спека. А яка спека без нас?

А тепер, у перші хвилини на ефірних хвилях цього ранку — ставимо такий собі літній, спокійний, ранковий трек — «Summer Morning» з альбому «Chillout After Dark». Тому що ми дуже оригінальні, самі знаємо!

Таксист мені трапився особливий. Мало того, що за всю дорогу від залізничного вокзалу до потрібного будинку він ні пари з вуст не пустив, то ще і досить пристойну музику слухав. Що вже взагалі розривало будь-які шаблони — трек був дуже нейтральним. І трохи схожим на цього таксиста — безсловесним.

Гучна музика наповнювала салон машини, гойдалася ним, розливаючись навколо, ніби хвилями. Водій мугикав просту мелодію.

Здається, він помітив мій спантеличений вираз обличчя у дзеркалі заднього виду і посміхнувся. Щиро так. Посмішка у нього була справжня. Не ті натягнуті маски, що так часто зустрічаються у великих містах. Мені вона запам’яталася.

— Хороше радіо, — він порушив мовчанку. — Думав, їх не пустять знов до ефіру. Пощастило. Мабуть.

— Мабуть, — погодилася я, хоча гадки не мала, про що він і чому цю станцію взагалі могли колись кудись не пустити.

Машина мчала повз акуратні будиночки із квітучими палісадниками та новенькі багатоповерхівки, що межу-вали напрочуд гармонійно. Подумалося, що деінде таке сусідство виглядало б недолуго. Але чомусь не тут.

Ми під'їхали до потрібного будинку. Я розрахувалася з водієм, подякувала за поїздку та вийшла з автівки. Машина від'їхала, лише коли я зайшла до дверей під'їзду. Вони грюкнули за моєю спиною так, що я аж здригнулася.

Піднімаючись занедбаними сходами, роздивлялася невеселі стіни під'їзду, потріскану стелю, запилюжену підлогу. Усе як усюди — нічого дивного.

Раптом погляд натрапив на невеличкий камінчик, що лежав просто на сходах. Я нахилилася, аби роздивитися його, і одразу подумала — це добрий знак. «Курячий бог». Я чула про такі камінчики — з крихітною дірочкою, що вимило у них море. Вони вважаються талісманами на удачу, передвісниками пригод; колись я навіть чула, що входом до інших, чарівних світів.

Пам'ятаю, скільки літ провела разом з батьками на пляжах, розшукуючи такий талісман для себе. А тепер він, виходить, знайшов мене сам. Я підібрала його, погладила пальцем шорстку поверхню. Чому б і не взяти, як удача сама проситься до рук?

Сходи вперлися в останній поверх — третій — і я опинилася перед зачиненими дверима. Дядько попередив, що його вже не буде в місті, коли я приїду, тож він залишить ключа від квартири під килимком перед дверима. Коли я обережно зауважила, що це не найбезпечніша ідея — отак лишати ключі, він, сміючись, відповів, що коли і знайдеться такий бовдур, якому закортить цю квартиру обчистити, він йому лише допоможе. Маю сказати, що дядька Василя завжди вважали диваком, і це, мабуть, було не найшаленіше з його дивацтв.