«Перверзія»

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

ПЕРВЕРЗІЯ

Сіддгартга,

мандрівному

Ноттінґамському

присвячую.

благословенна

переді мною.

ПЕРЕДСЛОВО ВИДАВЦЯ

Загадкове і явно передчасне зникнення Станіслава Перфецького з видимих обріїв, яке сталося на початку березня минулого року у Венеції, на жаль, не сколихнуло глибин теперішнього нашого суспільства. Не сколихнуло й поверхонь його — за винятком кількох принагідних речень у телевізійних новинах та однієї-двох заміток у бульварних листках на зразок «Никогда не ездите в Венецию, панове украинские поэты!» («Базар-вокзал» за 8 квітня та «Киевские дела» за 10 квітня того ж таки року), сама лише львівська «Ідея XXI» відгукнулася на цю подію (антиподію?) ширшим коментарем, який за своєю цілком неприховуваною патетикою більше тяжіє до некролога.

Ані дипломатичні, ані особливі правоохоронні чи силові служби нашої держави з цього приводу, здається, не інтервеніювали. Італійські ж органи внутрішніх справ задовольнилися спокоєм української сторони і непереконливою речовою наявністю, зібраною після зникнення Перфецького в його готельному номері. Було пропрацьовано (з усією можливою недбалістю) дві паралельні версії — вбивства і самовбивства, з чого так і не розвинулася третя — спільна — лінія: самовбивство, вимушене ззовні. Проаналізувавши цілий ряд полишених самим Перфецьким свідчень (надиктовані аудіокасети, записники, комп’ютерні дискети тощо) і цілковито не зважаючи на відсутність головного corpus delicti[1] , а саме поетового тіла, яке досвідчені венеційські водолази протягом тижня даремно шукали у темнотах Великого Каналу, розслідування було легковажно завершене.

Проникливо-настроєва стаття під заголовком «Чао, Перфецький?!» з’явилася на шпальтах «Ідеї XXI» напрочуд оперативно — вже 21 березня. Підписана до того часу не знаним читачеві прізвищем «Білинкевич» (яке, гадаю, безумовно мусить бути псевдонімом), ця річ явила собою майже хворобливу жанрову суміш. Однак не можу втриматися від спокуси надрукувати її тут повністю — з усіма позитивами й негативами, зберігаючи навіть не завжди коректний правопис і слововжиток. Вважаю, це значно допоможе нам у приборканні подальшої лавини текстів, що їх містить у собі ця напівсенсаційна книжка.

«ЧАО, ПЕРФЕЦЬКИЙ..?!

Рано-вранці 11 березня з вікна свого номера у венеційському готелі «Білий лев» викинувся у вічність вод Великого Каналу добре знаний у Львові український поеті культуролог молодшої генерації, уродженець міста Чортополя Стас Перфецький. Він не взяв із собою туди майже нічого, залишивши на письмовому столі навіть окуляри, а на підточеному шашелем і цвіллю підвіконні розчахнутої в невідоме брами вікна — черевики, повернуті носаками «до виходу». Чи довідаємось, які були його останні слова?..

Стах був завше усміхнений, мов японець. Ми знали його лагідним і нерідко сумовитим, відкритим у всьому найповерховішому і в той же час наглухо замкнутим у найсуттєвішому. Колись мені пощастило: я був його шкільним товаришем, і він завжди пам’ятав про це.

Стах приїхав до Львова зеленим юнаком, щоб завоювати його. Зараз можу сказати з усією певністю: йому це вдалося. Він чудово знав безліч мов — англійську, німецьку. Він мав безліч облич і безліч імен. У колах новітньої богемної спільноти його кликано не тільки Перфецьким. Йона Риб, Карп Любанський, Сом Рахманський, Перчило, Сильний Перець, Антипод, Бімбер Бібамус, П’єр Долинський, Камаль Манхмаль, Йоган Коган, а ще — Глюк, Блюм, Врубль і Штрудль… І це — далеко не повний перелік.

Чи зауважили ви, як багато втратив наш міський пейзаж від його неприсутності? Він, о, він умів літати над вулицями й потрясати кав’ярнями як ніхто більше, як молодий чорт, вічно міняючи зовнішність і наповнюючи нас щоразу новими ґеніяльними віршами! На вміщеній тут світлині ви бачите його вигляд періоду, як він сам це кваліфікував, «козацького дендизму» — з гладенько виголеною аж до оселедця на маківці головою, моноклем у лівому оці та фрачному вбранні, де, щоправда, замість метелика неважко розпізнати висушену курячу лапку як символ протесту проти ядерної загрози.

Він постійно ризикував — майном, талантом, життям. Майже всі його акції, ці ескапади зухвалості, виконувані привселюдно, в оточенні телевізій та відеопіратів, обіцяли повний провал, однак завершувались повним тріюмфом. Чого тільки варте моторошно-солодке «Воскресіння Варвари Лянґиш», виконане за значної спонсорської допомоги опівночі перед однією з напіврозвалених гробниць Личаківського цвинтаря, коли з дванадцятьох картонних веж було випущено в дощові львівські небеса безліч голубів, повітряних куль, презервативів, ворон і поетичних метафор?! (Наша газета свого часу вмістила репортаж про цю неоднозначну подію. — Ред.). Або незабутній політ над дахами і площами, безстрашно початий з Високого Замку — «Молодий Поет у Кігтях Дельтапланериста»?!

Він не тільки декламував, Стах Перфецький. Він грав і співав — з рок-групами, симфонічними квартетами, вуличними джазистами, хорами і оркестрами (ораторія «Невольничі ночі»), з перуанськими мандрівними музикантами й збоїщанськими циганами та вірменами, з чортопільськими дримбарями, що їх одного разу привіз до Львова просто з полонин трьома військовими гелікоптерами, а також із Елтоном Джоном, який того року інкогніто побував у нашому місті. Стас володів майже всіма музичними інструментами, але найдосконаліше грав на наших душах — на цих, геть невидимих неозброєним оком струнах своїх шанувальників та недругів…

Однак про недругів — ані слова.

Іноді він надовго зникав. І всі знали: це пишуться нові поезії, це виношуються нові ідеї, це прогірклий кисень буття б’є йому в груди — аж до вічного спазму. Куди він зникав? У карпатські ліси, в аравійські пустелі? Може, лаштував собі дивні вологі гнізда зі старих манускриптів і дамських панчіх на недосліджених львівських горищах? А зараз, куди він зник зараз?

Він був планетою, і навколо нього оберталося сорок супутників, він був зіркою. Іноді — самотньою зіркою. Надто ж — коли залишався без грошей. Сам-один у нашому великому байдужому місті.

Він покинув це місто — як нині з’ясувалось, назавше — ранньої осени 92-го року, влаштувавши на залізничному вокзалі прощальну акцію «Дванадцять найкращих коханок». І кожній з них залишив щось від себе, якусь частку, a kind of magic[2]. Комусь дістався найновіший зшиток поезій, комусь — передвоєнна губна гармоніка, з якою ходив у бій невідомий солдат вермахту, комусь іще — гіпсовий факсимільний зліпок його члена. Він, Перфецький, любив дарувати. Свої предмети, думки, образи, тіло і душу. Ми й самі не помічали, як ходимо, ним обдаровані. Аж поки його не стало.

У той кучерявий ранок, як написав наш інший великий поет, «голосило дванадцять найкращих коханок». Як завше усміхнений і короткозорий, Стах Перфецький махав рукою з підніжки повільно віддаляючогося вагона. Але поїзд за номером 75, як виявилося, не йшов за наперед визначеним маршрутом Львів — Перемишль. Він повіз нашого Стаха не до сусіднього польського міста, а в… НІКУДИ.

Що ти робив, Друже, між тією ранньою осінню та наступною ранньою весною, коли надумав, нас не спитавши, звести всі порахунки з життям у просяклій солоними випарами та багатовіковою культурою Венеції? І як називалася твоя остання мистецька акція — вільне падіння з готельного вікна? Дай одвіт. Не дає одвіту!

Що залишилося? Деякі підсумки, деякі спогади.

Поетичні книжки, що немов камені, вилітали з його душевної пащі (тут, безумовно, коректорська помилка: замість «пащі» мало би бути «пращі». —Ю.А). Ось вони, в порядку видавання: «Астрологія для лохів» (Львів — Чортопіль, 1989), «Пограбування в готелі «Жорж» (Львів, 1990), «Вигране» (Львів — Париж — Мюнхен, 1990), «Будьмо уважні» (Львів, 1991), «Життя як смерть» (Нью-Йорк — Тернопіль, 1992).

Літературна есеїстика, поширювана переважно в самвидаві: «Конкретне чтиво» (1991), «Будування будуару» (1992).

Найголосніші акції (з яких не всі задокументовані — наша вічна розхристаність! — і мають чітку прив’язаність до дат): «Стрийський парк юрського періоду», «Любов до трьох арлекінок», «Воскресіння Варвари Лянґиш», «Приїзд найяснішого цісаря Франца Йосифа І до Львова влітку 1855 р.», «Молодий Поет у Кігтях Дельтапланериста», «Ювілейний банкет в Анатомічному театрі», «Пожирання Великої Риби».

Концерти, вечори, дискусії, пиятики, скандали.

Пригляньмося знову до знимки. Ледь усміхнений, дещо іронічний, проте лагідний, у неприродно відстовбурченому навсібіч фраці, Стас колюче просвердлює нас крізь монокль своїм лівим оком. Праве око дивиться тепло і доброзичливо, струменіє любов’ю. Чи не тому, що майже нічого не бачив без окулярів? А може, навпаки — саме тому, що все бачив. І зараз бачить усе. Звідтіля.

І. БІЛИНКЕВИЧ.

P.S. Як стало відомо експертам редакції з достатньо добре поінформованих джерел, зникнення (самовбивство?) Стаса Перфецького було зауважено наступного ранку після його дня народження, що за іронією долі завжди випадав на 10 березня. Того дня йому саме виповнилося… А втім, це не має значення».

Ось така публікація в «Ідеї XXI». Слід гадати, головний редактор мусив одразу ж по її видрукуванні зіткнутися з поважними неприємностями, оскільки вже в наступному номері, від 28 березня, вміщено дрібнесенько набрану і запроторену в нижній кутик сторінки редакційну собачку: «Усі чутки та інсинуації, пов’язані з іменем такого собі Ст. Перфецького, редакція наперед відкидає та спростовує. Просимо шановних читачів більше не звертатися з цього приводу».