«Маша, або Постфашизм»

Ярослав Мельник

Маша, або Постфашизм

Доведи, що ти не тварина

За кращого суспільного ладу важка праця і життєва нужда будуть випадати на долю тих, хто найменше страждає від цього, тобто на долю найтупіших...

Ми, німці — єдині у світі, хто добре ставиться до тварин. Ми будемо пристойно ставитися і до цих людей-звірів.

Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади не від Бога; влади існуючі встановлені від Бога. Хто противиться владі, той противиться Божій постанові.

Про жертву і принесення в жертву закланні тварини думають інакше, ніж глядачі: але їм ніколи не давали навіть слова вимовити про це.

Від автора

Це роман про кохання. Однак фоном для кохання є жорстока епоха, в яку довелося жити героям.

Мені дуже боляче, що гуманістичний пафос літератури у світі катастрофічно зменшився.

Французька дослідниця Елізабет де Фонтеней у книзі «Мовчання тварин» недавно висловила цікаву думку: якби ми так не вели себе з тваринами, не було би тоді і Освенціма. Тому що, по суті, Освенцім — це великий хлів, перепов­нений людиноподібними тваринами. Нацизм тільки розвинув до кінця цю логіку ставлення до людини як до чогось нижчого. І сьогодні ми часто не дивимося на іншого як на рівного собі.

У своїй книзі я описав любовну історію, яка зав’язалася між представниками різних рас. Це драма прозріння людини, чия совість довго спала. Я вибрав гострий сюжет, бажаючи показати, як люди «нижчої» раси повертаються до статусу «вищої».

Думаю, будь-яка правда шокує: наша свідомість не хо­че прийняти правду. Ми живемо в жорстокому світі, а покликання літератури — чесно показати цю жорстокість. Пройшовши через шок, ми стаємо глибшими, і в душі загоряється світло.

Покладаю чимало надій, що цей роман про вигаданий світ не лише потрясе уяву читача, але і зробить його кращим. Що читач задумається про те, про що раніше не думав. Хоча би вже про те, що відчувають тварини. Тому що світ, в якому ми живемо, не завжди справедливий — ми повинні самі пробудити наш дух із летаргічного сну. Наша совість не повинна спати, думка повинна працювати. Тоді починається справжнє життя, а не животіння. Таке, яке почалося для героя мого роману — простого обивателя, кореспондента газети «Голос Рейха».

Я хочу розповісти вам історію мого життя — на науку прийдешнім поколінням, яким судилося бути після мене, в майбутніх тисячоліттях. Ви живете в суспільстві, яке дуже доб­рої про себе думки. Та надходить пора — і ґрунт, на якому ви стоїте, починає хитатися.

Я хочу розповісти вам цю історію, а почну з того дня, коли відвідав це місце. Я був тоді одним із багатьох — як ви всі.

XXXIX століття, третя Зона Четвертого Сектора Євразійського Штату Рейха

М’ясокомбінат був за два кроки від базару. Показавши посвідчення кореспондента газети «Голос Рейха», я легко потрапив досередини комбінату. Тварин тут тримали у величезній загорожі, збитими докупи. Власники ферм звозили їх сюди з довколишніх сіл, отримували гроші за живу вагу й одразу ж вирушали до себе додому. А тварини чекали, поки їх перероблять на м’ясо та ковбаси.

Загорожу було розділено на чотири частини. В одній збилися тисячі молодих самців, в іншій — приблизно стільки ж молодих самок. Їхнє м’ясо на ринку цінувалося особ­ливо. Ще вище — як делікатес — цінували ніжне м’ясо маленьких дитинчат. Вони копошились у третьому відсіку. У четвертому скупчилися старі тварини обох статей. Вони йшли на дешевий другосортний фарш.

Проминувши загорожу, я попрямував до забійної. Тут тварин умертвляли електричним струмом. Над цим працювали десять здорових м’язистих чоловіків у чорних шкіряних фартухах і в гумових рукавицях до ліктів. Тварину, прив’язану до стійки, доправляла до забійної одна зі стрічок конвеєрів. Екзекутор приставляв до вуха тварини електрич­ний щуп і натискав пальцем на кнопку. Лунав крик — і тварина падала на стрічку вже мертвою. За якусь хвилину її розділяли в обробному цеху, сортуючи частини тіла. Найсмачніші місця прямували відразу до пакувальної, де, опущені у спеціальні пакети, були готові потрапити відразу до крамниць. Менш смачні надходили зазвичай до фарширувального та ковбасного цехів. Кістки і черепи скидали в куток, і там із них уже утворилася величезна гора. Звідси тричі на день їх вантажили на машину й відвозили на завод кісткового порошку.

Я не вперше був на м’ясокомбінаті. І щоразу мене приємно дивувала мовчазна ділова атмосфера виробничого про­цесу. Жодних почуттів, жодних думок — цілковита зосередженість на операціях. Кожен знав свою справу і думав тільки про те, щоби зробити її якомога краще. Прості люди, во­ни і були простими: філософами їм, чи що, бути? Виконували те, за що їм платили гроші, й ні про що зайве не думали.

Не думали, скажімо, про те, що тварини, яких вони вбивають і обробляють, зовні, тілесно, нічим не відрізняються від них. Адже варто лише було всіх цих тварин назвати (за зовнішньою подібністю!) «людьми», як відбулася би руйнація цілого усталеного світу. Цивілізація постала би чимось жахливим, антигуманним, звірячим. А всіх наших людей можна було би називати... «людожерами». Ось що таке фокуси мови!

Людиноподібна тварина — це ще не людина. Визначення «людина» найменше базується на тілесній підставі. Лю­дина — це насамперед громадянин Рейха, розумна культурна істота, котра має власність, у котрої є професія, сім’я. Людина — це те, що має статус людини. У доісторичні часи панували інші поняття, згідно з якими «людину» визначали не за внутрішніми якостями, а винятково за тілесними ознаками. Яка наївність! Вважати істот, які нічого, крім сараю, не бачили, не вміють зв’язати докупи двох слів, «людьми».

У виробничому відділі я взяв дані про роботу комбінату, — це все, чого я потребував для допису в номер. Поруч, на базарі, я купив копчене стегно молодої самки та кілограм нирок. Якісь люди смажили тут шашлики, інші продавали вуха і лапи, ще інші — голови молодих самців. Звід­усюди долинали закличні крики торговців. Це був звичайний м’ясний базар.

Я замовив гарячий пиріжок «Сюрприз» і склянку бульйону. У пиріжку було запечене невелике серце. Смакота. Якийсь чоловік поруч обгризав відварне копито. Уся річ — у мові. Якщо це «копито» назвати «ступня» (та сама зов­нішня схожість із людською кінцівкою), то відбудеться руй­нування світу. Вийде, що людина їсть людину. Якась нісенітниця. Спеціальні служби Рейха стежать за правильним ужитком слів, охороняють споконвічні поняття нашої цивілізації. «Мені, будь ласка, два кілограми жіночих кистей» — це звучить жахливо. Жінкою, яка має «кисті», може бути тільки людина. Натомість у сторів не «кисті», а «лапи». Не «ступні», а «копита». Люди кажуть: «Мені два кілограми сторячих копит».

За вікном нарешті з’явилося сонце. Жінка середнього віку стояла біля кіоску, в якому я купував м’ясо, і фарбувала губи. Тисячу років тому жінки робили те саме... Мене вже не мучив голод, серце в пиріжку було насправді смачним. Чи повинні люди звертати увагу на зовнішню схожість? Навіть якщо схожість кричуща. Чому в такому разі в доісторичні часи ніхто не звертав уваги на схожість внутрішніх органів тварин (скажімо, свиней) і людей? У двадцять першому столітті люди їли свиней без докорів сумління. І жодної аморальності в цьому ніхто не бачив — пожирати серце, повністю схоже на твоє. Бо то було серце тварини!

Чоловік навпроти, закінчивши обгризати м’ясо, обсмоктав кістки копита і викинув їх до сміттєвого ящика. Я допив свій бульйон і, непомітно відригнувши, поспішив додому.

Здавши матеріал про м’ясокомбінат завідувачеві відділу, я поїхав додому. Ельза, моя дружина, чекала мене на обід. Наш заміський будиночок знаходився за півгодини їзди від центру міста.

Весна була в розпалі, й то тут, то там обабіч дороги селяни орали сторами землю. Це нагадало мені якусь архівну фото­графію доісторичних часів. Голі чоловіки та жінки орють землю, а їх поганяють батогом. Але там були люди, люди, рівні «господареві»: раби, полонені, в’язні концтаборів. Нелюдська епоха. А тут — тут були просто тварини. Стори.

Ельза виглядала чимось стривоженою, і я, перш ніж сісти за стіл, внутрішньо напружився. Мені не подобалася ця її звичка робити подію з кожної дрібниці.

— Ну, що ще? — Запитав я, куштуючи суп.

— Альберт хоче вступати до театрального.

— Нехай вступає, якщо хоче.

— Але це ж смішно, Дімо. Він буде актором, уявляєш?

— А тобі не подобаються актори? Ти ж любиш ходити до театру.

— Але Альберт! Альберт — актор!

— А що? — я відкусив хліба. — Кимось йому все одно потрібно стати.

— Тобі, я бачу, байдуже. Тільки мене одну це хвилює.

— Що він ціле життя буде корчити щось на сцені й отримуватиме за це копійки.

— Може, в нього який-небудь талант.

— Який талант? — Ельза скінчила роботу біля плити й сіла до столу. — Він же у нас дурник. Шварцкопф вирішив вступати до театрального, і він туди ж. Придумав собі, що хоче бути актором. Це ж жах! Не розумію, як ти можеш бути таким спокійним. Вирішується доля твого сина.

— Ну... — я не знав, що сказати.

— Адже я бачу його майбутнє. У нього що, талант? Навіть якби й були якісь задатки — це ще ні про що не свідчить. А крім того, в нього їх немає. Він прочитав мені сьогодні уривок зі Шекспіра — монолог Гамлета.

— Ну, і що?

— Це жахливо. Кривляється, просто неприємно дивитися. Думає, що він уже великий актор. Він же ціле життя проживе на других ролях, а потім просто зіп’ється — з горя.

— Чому — зіп’ється? — не зрозумів я.

— Тому що відчує, що його життя загублене, по дурості. І він нам — нам! — не пробачить. Розумієш ти це?