«Дворіччя. Книга українця»

Мирон Козак

Дворіччя. Книга українця

Ми не шукали нашої землі, блукаючи сорок літ пустелею. Вона була дана нам споконвіку. Вона була, є і буде нашою землею.

Ми віримо, що нація є творцем історії і що таким творцем історії буде знову й Україна, коли ми усвідомимо свою первородність та наше покликання до створення нового ладу у світі.

Суверенність — це перш за все морально-ідейна самовистачальність нації. Небагато націй світу здійснили цю високу місію. Визнання чужого морально-ідейного авторитету є запереченням моральної суверенності нації.

Благословенна хай буде нація, що вибрала своїм символом Тризуб. У таємній силі Тризуба криється утаєна міць, що знищить світ старий і світ новий сотворить.

Пам’ятайте, други мої: ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу всім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства.

Дякую Богові, що дав мені народитися українцем.

Мудрий той, хто в зерняті бачить і дерево, і його віти, листя та квіти, і його плоди.

Давно вже Шевченко сказав:

Живемо на початку кінця світу — «сповнений сліз день цей...». «Народу багато, а людей мало». 666 із 667 живуть без Божества і без натхнення. Світ треба рятувати. Українцям треба рятувати Україну. Вона вже на нашому порозі «очі в очі стоїть зі свічкою в руці».

То крик душі українця Павла Гірника, який живе і рятує Україну своїм словом у селі Садовому на Хмельниччині. Знову вся надія на Поетів?.. Поет залежить від володарів, а на них — безталання.

Нинішні «вожді» не врятують наші душі — вони не відають, як і де рятувати свої: президент Порошенко молиться в церкві московського патріархату, прем’єр Яценюк — нібито греко-католик, голова парламенту Турчинов — баптист, Юлія Тимошенко — сповідається у київському патріархаті... А всі «українсько-коломойські» мільярдери б’ють поклони в синагогах, наповнюючи бюджет Ізраїлю.

І ніхто з наших нинішніх «вождів» не розмовляє вдома українською мовою!. «Постали лжепророки між народом...»

...Зараз нелегко бути Українцем. А хіба легко було бути Українцями Святославу Хороброму, Ярославу Мудрому, Григорію Сковороді, Тарасу Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці, Миколі Міхновському, Степану Бандері, Олегу Ольжичу, Олені Телізі, Василю Стусу, В’ячеславу Чорноволу, Миколі Вінграновському, Василю Симоненку, Ліні Костенко?.. А вони — були! І тому була Україна. Була, є і буде. Віра врятує вірних!

Не може нарікати на долю народ, з лона якого вийшли такі Люди. «Сто століть у мого роду»... Не може нарікати на долю народ, якому Господь дав таку землю, таку мову і таку віру: «Бог один у множестві»!

Таїна життя

Життя — найчарівніша вигадка природи.

Вся мудрість минулих, теперішніх і майбутніх часів у триєдиному: Пізнай себе. Знай міру. Виконуй заповіді.

Навіть якщо «не лише в світі дії, але також і в світі ідей наш час є тотальним розпродажем», навіть якщо «блазень, політикан, нагримована і манірна, умнякаюча телемавпа, кривоязикий багатій, розшаманена самичка, співуни і співухи, анекдотники й дригалки, всі, як один, чарівні, розніжені, прості, всі ненагляднєйші звьоздолічності, всі вони стали щирозубими героями цього людоїдного часу; смаки і вподобання здебіліли, закони і звичаї перевершують содомські; біла раса своє оджила і вся з’абортована; людина спотворніла в жадібне споживаюче ніщо», — не забуваймо:

«Ти несеш у собі найвеличнішого Друга, якого не знаєш, бо Бог обитає всередині кожної людини, але немногі можуть знайти його. Пізнай же: душа, яка знайшла Бога, звільняється від народження і смерті, від старості і страждання і п’є воду безсмертя».

П’є воду безсмертя душа українця Григорія Сковороди — нашого «пробудника пробудників», що дав нам і всьому світові гостре духовне лезо: «Подяка Блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне — непотрібним... Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі Вічного... Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не плазуй по земній кулі, не вештайся по Єрусалимах...» Григорій Савович залишив нам ще й такий заповіт: «Ти ж наглядай за душею! І не соромся полоть, як де недобре зійшло».

В грандіозній давньоіндійській «Махабхараті» в уста Всевишнього вкладено такі слова: «Я знаю все, що відбувалося в минулому; все, що відбувається тепер; і все, що має ще звершитися». В Єдиному Енергоінформаційному Полі Абсолюту записано все, що було, є і буде. І лише одинакам-ясновидцям Господь дарує доступ до цього безмежного поля.

Нема історії, яка чомусь учить, крім історії Духа. Давно се сказано. І це чиста правда. Війни, революції, хрестові походи, гільйотини, газові камери, голодомори, гулаги, Хіросіми й Нагасакі, Чорнобилі і Фукусіми нічому не навчили людство. Людство вчилось, вчиться і буде вчитися у Піфагора, Сократа, Платона, Христа, Магомета, Будди, Конфуція, Гомера, Дайте, Леонардо, Шекспіра, Гете, Моцарта, Шевченка...

Дуже мудро сказав великий чех Ян Коллар: «В корисних заняттях і тихих мистецтвах, у законах і звичаях, в іграх і піснях пізнаємо народи безумовно глибше, ніж на безпросвітньому ратному полі чи на облудному шляху політичної історії. У цій останній найчастіше бачимо тільки, як народ убивав чи давався убивати; з першої натомість довідуємося, як народ жив, думав, почував, тішився; там бачимо радше тіло народу, тут можемо бачити його душу».

...Пізнання себе і пошуки найвеличнішого Друга в собі тривають безперестанно, від першого крику новонародженого до останнього подиху на смертному одрі. На світ Божий я з’явився 7 грудня 1955 року в одній із ста сорока хат під соломою у селі Дворіччя, щедро засипаному свіжими іскристими снігами за двадцять кілометрів від Тернополя.

(Перша писемна згадка про моє рідне село датована 1785 роком. Тоді воно звалося Людвиківка. Зрозуміло, люди поселилися тут набагато раніше. Родючі розлогі пагорби між двома річками, яким місцевий люд чомусь дав назви Кнур і Свинуха, нагадують в мініатюрі те Межиріччя між Тігром і Євфратом, яке увійшло в історію людства як Вавілон, що значить Божа Брама. Давні ж дворічани мали всі підстави сприймати місце свого поселення принаймні як Божу хвіртку, через яку також можна потрапити в рай.

На в’їзді в село, біля старої липи, вони поставили в 1849 році великого кам’яного хреста. Та старезна липа цвіте й досі...)

...Посвіталося. З усіх дворічанських коминів вже йшли у небо теплі білі дими, у хлівах співали треті півні. Нічого з цього грудневого ранку я, звичайно, не пам’ятаю. Згадую розповідь мами. Маму мою у селі звали Стася (потім у паспорті записали Станіслава).

Поетичний геній Лєрмонтова твердить, що любимо і ненавидимо ми випадково. А чи випадково народжуємося? Я міг би й не народитися, якби у грудні 1941 року до нашої глиняної хати зайшов інший німець. Мої бабця розповідали про це так:

— Як прийшли німці, то по селах строго заборонили молоти зерно, навіть на маленьких жорнах. Але люди потайки мололи, щоб з голоду не вмерти. Навіть пісню таку склали:

Того дня і я дістала зі сховку наші кам’яні жорна, дала Стасі в руки миску, щоб тримала її під жорнівками, і стала помаленько молоти пшеничку. Камінь до каменя треться, мука стікає у миску... Ми й не почули, що в сінях вже є хтось чужий.

Скрипнули двері — на порозі стояв староста нашого села, а з ним — німець у шинелі, з автоматом. Я як сиділа на стільчику, так і обімліла. А Стася (їй тоді було 12 рочків) стоїть коло мене і тримає в своїх худеньких рученятах півмиски муки. Ну, думаю, прийшов наш кінець, — німаки за невиконання їх наказів розстрілювали на місці, без суду і слідства.

Той німець був вже немолодий, десь так років за сорок. У хаті стояла мертва тиша. І раптом німець питає:

— Вас? Мель-мель?

— Так, — кажу, — діти їсти хочуть...

— Йа, йа-а... Ауф відерзеен.

І вони вийшли з хати. Певно, того німця вдома чекали добра жінка і донечка, подібна до Стасі... А прийшов би тоді до нас інший німець — не було би вже ні мене, ні Стасі. І тебе не було би на світі, Миросю...

Бабця завжди кликали мене «Миросю».

...Дитинство більше, ніж життя. І завжди, каже Ліна Костенко,

Мій найперший спогад дитинства пов’язаний не з мамою, а з бабцею (мама тоді хворіла, лежала в лікарні, а мене няньчили і вчили розуму бабця).

Мої дорогі незабутні бабця прожили на світі майже 97 літ. Влітку ходили босі, завжди були в роботах. У селі їх звали Гинка (за паспортом Євгенія Бартківна Цимбаліста).

...Літо. Спека. Мені десь рочків з п’ять. Мої бабуня розстелили на нашому густо порослому подорожником подвір’ї великі домоткані рядна — верети. І виносять відрами зі стодоли вогкувате зерно, тонким шаром розгортають його своїми мозолистими долонями на тих конопляних веретах.

Пшеничка на сонці нагрівається, приємно лоскоче мої босі ноги. Мені набридає стояти, ловлю момент, коли бабця у стодолі, розганяюся щосили і біжу по тих ряднах з пшеницями. Посковзнувся, упав, подер носа до крові. Сів і реву.

Прибігли бабця:

— То сам Господь тебе покарав, дитинко. Не можна доптати хліб!

Таким був перший урок мого свідомого життя. Тоді ж бабця розповіли мені про його велику таїну. Витерли мого носа, взяли на руки і понесли у стодолу. Там, високо під дахом висів на шнурку (щоб миші не дістали) великий сніп жита — Дідух.