«Букет улюблених квітів»

Світлана Талан

Букет улюблених квітів

Томі виповнилося шість років. Дівчинка почувалася майже дорослою, бо й не дивно: лише один день 4 ти вже на рік старша, ніж була вчора. Том а тримала маму за руку, коли вони поверталися додому. Свій день народження вона з мамою відсвяткувала в її хрещеної тітки Марини. Тома не дуже перейнялася тим, що своє свято справлятиме не вдома, у маленькій тісній кімнатці, а у двокімнатній квартирі хрещеної, де є окрема простора кухня та навіть балкон. Тітка Марина запросила до себе в гості тоді, коли Тома дізналася від мами, що вдома свята не буде й уже ладналася заплакати від образи.

— Доню, моя люба дівчинко, наступного року ми влаштуємо справжнє свято, але зараз такої змоги немає, — втішала малу мама, але Тома сиділа набурмосена й невдоволена, бо чекала на свій день народження цілий рік, а тепер муситиме чекати ще один.

Саме тоді, коли Тома вже не могла стримуватися, а на очах виступили сльози, озвався телефон. Мама поговорила й заквапилася потішити Тому — хрещена запросила на свято до себе. Враз висохли й засмітилися неприхованою радістю оченята. Дівчинка вмить одяглася, аби пошвидше вийти з дому. Свято вдалося на славу! Хрещена подарувала гарнючу ляльку зі справжнім волоссям, яке можна розчісувати гребінцем і робити зачіски, ести їли торт «Київський», пили чай, а ще на столі стояла вазочка з шоколадними цукерками, від якої Тома не могла відірвати погляду. Хотілося з’їсти відразу всі, але вона пам’ятала, що пообіцяла мамі поводитися скромно й бути чемною дівчинкою, тому робила паузи між поїданням цукерок. Під кінець святкування хрещена подарувала мамі букет білих лілій — улюблених квітів, тож додому Тома з мамою поверталися з подарунками та гарним настроєм. А ще в кишені кофтинки Тома несла кілька цукерок, які їй вдалося приховати. Звісно, так робити неможна, але ж не йти додому без подаруночка? Хрещена запропонувала взяти додому цукерки з вазочки, але мама відмовилася.

— Мариночко, та ти що?! — сказала вона. — Я тобі така вдячна за цей вечір, що навіть слів бракує! Ми й не сподівалися!

Тож дівчинка вирішила, що, прихопивши кілька цукерок без дозволу хрещеної або мами, вчинила правильно.

— Сьогодні п’яте липня? — запитала Тома.

— Так, моя квіточко, п’яте липня — твій день народження, — відповіла мама.

— А твій день народження завтра?

— Так, Томочко, завтра, — якось не дуже весело мовила жінка.

— У нас буде завтра свято? — Дівчинка поглянула на маму.

— Свято, доню, тоді, коли на душі добре.

— Тобі недобре на душі?

— Моя ти допитлива! — усміхнулася мама. — У мене все добре, тож і є свято.

— А тортик у нас буде?

— Буде, — якось непевно зронила жінка.

— Як добре, що наші дні народження влітку! Еге ж?

— Згодна. Ти задоволена святом?

— Дуже!— вигукнула дівчинка. — Як пахнуть лілії!

— Так! Безмежно люблю ці шляхетні квіти! Особливо подобаються білі.

Тома подумала, що завтра порадує маму ліліями. Їх вона запримітила в сусідньому дворі, на клумбі (щоправда, не білі, а помаранчеві, але однаково гарні). Рвати квіти на клумбі недобре, але задля гарної справи можна, вирішила дівчинка. Завтра вона прокинеться раніше від усіх, вийде надвір і зірве одну-одненьку гілочку лілії. Якщо двірничиха поратиметься неподалік, то можна буде їй усе пояснити, аби вона дозволила зірвати квітку, а якщо ні, то Тома сама її зірве та швиденько побіжить додому.

— Мамо, я хочу пісяти, — сказала дівчинка.

— Потерпиш, доки дійдемо додому? Вже недалечко.

— Ні, не можу! Я хочу зараз! — наполягала Тома.

— Зараз перейдемо дорогу, і збігаєш он туди!— Мама вказала на кущі бузку.

— Добре!— погодилася дівчинка.

Вони перетнули безлюдну дорогу. Вже стемніло. І хоча горіли вишикувані в один ряд понад дорогою ліхтарі, кущі на узбіччі лякали дівчинку своєю темінню.

— Мені страшно йти туди, — зізналася Тома.

— Чому? Ти вже велика дівчинка, а я — поруч, — заспокоювала малу жінка. — До того ж у твоїх руках нова подружка, і ти не сама.

— Лячно. А якщо хтось побачить, як я пісяю?

— А ти лічилочку промовляй і нічого не бійся! Ти станеш невидимою! Пам’ятаєш її?

Як Томі не знати лічилочку, яку вони склали з мамою разом! У маленькій тісній кімнаті про усамітнення годі було й мріяти, і вони вигадали лічилку, яка означала, що не слід заважати тому, хто її прочитав. Тож дівчинка набралася сміливості й пішла до кущів, уголос проказуючи слова лічилки:

Тома пірнула за кущі, прилаштувала на гілки ляльку й раптом почула звук автівки. Визирнувши зі своєї схованки, дівчинка побачила, як із легковика вийшов незнайомий чоловік і попрямував до її мами. Він щось сказав їй, на що мама голосно промовила:

Дівчинка злякалася. Ці слова з лічилки означали, що вона повинна сховатися, стати невидимою: так вони з мамою домовлялися.

«То поганий чоловік», — вирішила Тома й, наполохана, знову вистромила носа зі схованки.

Невимкнений двигун автівки заважав дівчинці чути розмову того чоловіка з мамою, та було видно, що він нервується. Незнайомець розмахував руками, намагався вхопити маму за руки, але вона тоді відступала від нього подалі. Схоже, чоловік силкувався щось довести. Вони сперечалися, і розмова була емоційною. Томі здалося, що вона точиться надто довго. Дівчинка перехотіла пісяти й думала лише про те, аби той чоловік відчепився від її мами і вони змогли повернутися додому. Утім скидалося, що причепа немає наміру дати жінці спокій.

«Що ж мені робити? — міркувала перелякана дівчинка. — Виходити не можна, то скільки ще чекати? І що йому треба від мами?»

Тома роздивилася, що незнайомець намагається щось мамі дати, а та не хоче брати. Зрештою вона взяла простягнене чоловіком і щось схвильовано йому проговорила. Після цього чоловік швидко пішов до своєї машини та майже рвонув з місця.

— Нарешті! — полегшено видихнула дівчинка й уже намірилася бігти до мами, аби сказати, що перехотіла до туалету, коли легковик, вискнувши колесами, рвучко здав назад.

Це трапилося саме тоді, коли мама зробила кілька кроків уперед, до кущів бузку. Тома мимоволі настрашено зойкнула — машина незнайомця щосили штовхнула її маму, й вона впала на асфальт. Чоловік вискочив з автівки, присів біля неї. Нахилившись, він торсав її за плечі, а потім, підвівшись, схопився за голову та нервово заметався туди-сюди. Тома вгледіла, як з-під маминої голови повільно розпливається червона пляма крові.

— Матусю! — заскиглила вона, й сльози покотилися з очей.

Чоловік нарешті сів до легковика, і за мить той зник із поля зору. Тома підбігла до мами, присіла біля неї й покликала:

— Мамо, ти мене чуєш?

Жінка лежала з розплющеними очима, але не ворушилася.

— Мамо, чому ти мовчиш? Тобі боляче? — з острахом запитала дівчинка, неспроможна відірвати погляду від кривавої плями на дорозі. — Матусю, не мовчи! Не лякай мене! — Тома розплакалася, але мама мовчала.

Дівчинка підібрала розсипані на дорозі білі лілії й хотіла віддати мамі, коли побачила біля її долоні обручку. Вона підняла її, вкинула до кишені, поміж цукерок, а у материну долоню вклала квіти. Потім Тома сіла поруч матері й невтішно розридалася. Дівчинка почувалася такою самотньою та беззахисною на цій широкій безлюдній дорозі!їй було страшно й моторошно, вона була сама й безпорадна такого чудового й тихого липневого вечора...

Частий перша

Маріуш мовчки спостерігав, як Світлана намагається впихнути до великої валізи на колесах іще одну вечірню сукню. Йому кортіло запитати, навіщо їй на Мальдівах, де вона збирається милуватися морськими краєвидами та засмагати, так багато вечірніх убрань, але чоловік стримався. Він підозрював, що молодша за нього на вісім років дружина, худорлява, струнка, довгонога й узагалі красуня, йому зраджує, але жодного разу не отримав ніяких доказів її невірності, так, самі підозри, бо ревнощі старшого чоловіка обов’язкові в таких союзах. П’ять років тому він сам зробив такий вибір, запропонувавши своїй коханці жити разом. Тоді Світлана запитала, чи він її кохає.

— Так, кохаю, — сказав Маріуш, не замислюючись і не вкладаючи в ті слова справжні почуття.

Він і справді ніколи не задумувався, чи кохає Світлану, а чи просто прагне позбутися відчуття самотності та непотрібності. Маріушу було комфортно поруч з гарною жінкою, на яку задивлялися, проводжаючи їхню пару заздрісними поглядами, чоловіки. Світлані подобалося гарне життя, можливість ні в чому себе не обмежувати, і вона відразу зрозуміла, як це робити. Жінка ніколи не була настирливою чи вимогливою — просто у часи близькості ніби ненароком згадувала, що їй потрібна якась дорога річ або відпочинок на островах, а він не міг їй відмовити у моменти, коли їхні тіла палали пристрастю. Маріуш мав змогу дати Світлані те, що вона бажала, і вважав, що чинить правильно, задовольняючи її забаганки. Від неї, навзаєм, Маріуш хотів лише одного: Світлана повинна народити йому сина. Та за роки спільного життя вона жодного разу не завагітніла. Маріуш навіть погодився на принизливе для себе обстеження в лікарів. Їм повідомили, що вони обоє здорові, тож вагітність є лише питанням часу.

— Здається, все! — підсумувала Світлана, застібнувши на валізі «блискавку».