«Коротка історія семи вбивств»

Марлон Джеймс

Коротка історія семи вбивств

Ця книжка — белетристика. Імена, персонажі, місця та події — витвір уяви автора або ж вони використані фіктивно. Будь-яка схожість із реальними особами, живими чи померлими, підприємствами, компаніями, подіями чи місцями — цілковита випадковість.

Морисові Джеймсу,

надзвичайному джентльменові,

що не має собі рівних

Дійові особи

Великий Кінгстон (з 1959 року)

Сер Артур Дженнінгс — колишній політик, нині покійний

Співак — світова суперзірка реґі[1]

Пітер Нессер — політик, стратег

Ніна Берджесс — колишня секретарка, тепер безробітна

Кім-Марі Берджесс — її сестра

Рас Трент — коханий Кім-Марі

Доктор Лав / Льюїс Ернан Родриґо де лас Касас — консультант ЦРУ

Баррі Діфлоріо — керівник резидентури ЦРУ на Ямайці

Клер Діфлоріо — його дружина

Вільям Адлер — колишній оперативний працівник ЦРУ, тепер шахрай

Алекс Пірс — журналіст американського часопису «Роллінг стоун»

Марк Ленсінг — кінорежисер, син колишнього директора ЦРУ Ричарда Ленсінга

Луїс Джонсон — оперативний працівник ЦРУ

Містер Кларк — оперативний працівник ЦРУ

Білл Білсон — журналіст ямайської газети «Ґлінер»

Селлі К’ю — посередниця, інформаторка

Тоні Мак-Ферсон — політик

Офіцер Вотсон — полісмен

Офіцер Невіс — полісмен

Офіцер Ґрант — полісмен

Копенгаген[2]

Папа Ло / Реймонд Кларк — кримінальний авторитет Копенгагену, 1960-1979 роки

Джосі Вейлз — старший інфорсер[3] дон Копенгагену, 1979-1991 роки, ватажок «Шторм-групи»

Віпер — старший інфорсер «Шторм-групи», Мангеттен / Бруклін

Демус — член банди

Гекл — член банди

Бам-Бам — член банди

Фанкі Чикен — член банди

Рентон — член банди

Леґґо Біст[4] — член банди

Тоні Паваротті — інфорсер, снайпер

Прист[5] — кур’єр, інформатор

Джуніор Соул — інформатор; за чутками, шпигун банди з Восьми Провулків

«Венг-Ґенг» — банда району Венг-Сенг, що пов’язаний з Копенгагеном

Коппер — інфорсер банди

Чайнамен — ватажок банди поблизу Копенгагену

Тритоп — член банди

Буллмен — інфорсер

Вісім Провулків[6]

Шота Шериф[7] / Роланд Палмер — дон Восьми Провулків, 1975-1980 роки

Фаннібой[8] — інфорсер; другий за старшинством у банді

Бантин-Бентон — один з ватажків і дон Восьми Провулків, 1972-1975 роки

Дишреґ — один з ватажків і дон Восьми Провулків, 1972-1975 роки

За межами Ямайки (1976-1979 роки)

Доналд Кассерлі — наркоторговець, президент Ліги свободи Ямайки

Ричард Ленсінг — директор ЦРУ, 1973-1976 роки

Ліндон Вольфсбрикер — посол США в Югославії

Адмірал Воррен Танні — директор ЦРУ, 1977-1981 роки

Роджер Теру — оперативний працівник ЦРУ

Майлз Коупленд — керівник резидентури ЦРУ в Каїрі

Едгар Анатолійович Чопоров — репортер інформагенції «Новості»

Фредді Луґо — бойовик «Альфа 66»[9]

Ернан Рикардо Лозано — бойовик «Альфа 66»

Орландо Бош — бойовик «Омеги 7»

Ґаель і Фредді — бойовики «Омеги 7»

Сел Резнік — журналіст «Нью-Йорк таймсу»

Монтеґо-Бей (1979 рік)

Кім Кларк — безробітна

Чарлз / Чак — інженер компанії «Алкорп боксит»

Маямі та Нью-Йорк (1985-1991 роки)

«Шторм-група» — ямайський наркосиндикат

«Ієрархія донів» — конкурентний ямайський наркосиндикат

Юбі — старший інфорсер «Шторм-групи», Квінс / Бронкс

Тристан Філліпс — в’язень «Райкерсу»[10], член «Ієрархії донів»

A-Плюс — спільник Тристана Філліпса

«Свинячий Хвостик» — інфорсер «Шторм-групи», Квінс / Бронкс

Рен-Доґ — інфорсер «Шторм-групи», Квінс / Бронкс

Омар — інфорсер «Шторм-групи», Мангеттен / Бруклін

Ромео — спотер[11] «Шторм-групи», Бруклін

Джон-Джон Кей — кілер, викрадач автомобілів

Пако — викрадач автомобілів

Ґризельда Бланко — наркобаронеса Меделянського картелю[12], діє на території Маямі

Бакстер — інфорсер Ґризельди Бланко

«Гавайські Сорочки» — інфорсери Ґризельди Бланко

Кеннет Колтерст — мешканець П’ятої авеню в Нью-Йорку

Ґастон Колтерст — його син Ґейл Колтерст — його невістка

Доркас Палер — доглядачка

Мілісент Сеґрі — медсестра

Міс Бетсі — менеджер агенції з найму «Боже, благослови»

Моніфа Тібодо — наркоманка

Я розкажу тобі правду Мій милий, це ж найважче.

Не все тут щира правда, але приблизно так.

Сер Артур Джордж Дженнінгс

Мерці ніколи не перестають говорити. Можливо, через те що смерть — зовсім і не смерть: тебе нібито залишили в школі після закінчення занять, точніше, затримали після школи життя. Ти знаєш, звідки ти йдеш, і завжди повертаєшся з того місця. Ти знаєш, куди прямуєш, хоча, здається, що ніколи туди не втрапиш, і ти вже мертвий. Мертвий! Звучить як вирок, цілковитий кінець, та насправді це не так. Ти й далі триваєш. Ти зустрічаєш людей, які мертві довше за тебе; ти весь час рухаєшся, не йдучи нікуди, слухаєш їхнє виття і шипіння, бо всі ми — духи чи вважаємо себе за духів, але правда в тому, що всі ми — просто мертві. Духи легко, як протяг, прослизають усередину інших духів. Так, іноді жінка прослизає всередину чоловіка і стогне — пам’яттю про любовні утіхи. Вони стогнуть досить голосно, але крізь вікно це заледве чується — як тихе посвистування чи шепотіння під ліжком, і маленькі діти думають, що то домовик. Мерці люблять лежати під живими з трьох причин: (1) більшість часу ми проводимо лежачи; (2) низ ліжка скидається на віко труни; але (3) там є вага, вага людини на ліжку, і в цю людину можна прослизнути, зробивши тіло важчим, а ще можна чути биття серця, споглядати, як воно пульсує, слухати шум ніздрів, коли легені проштовхують крізь них повітря, — і заздрити навіть коротесенькому живому подиху. Що ж до трун, то особисто я про труни не пам’ятаю нічого.

Однак мерці ніколи не перестають говорити, і живі інколи їх чують. Ось що я хотів сказати. Коли ти мертвий, твоя мова — ніщо інше, як подих вітру й обхідні шляхи, і немає іншої ради, як тільки певний час тинятися собі та блукати знічев’я. Ну, так у кожному разі роблять інші. Я ж збагнув, що небіжчики можуть повчитися в небіжчиків, хоча це і складно. Мені вдається чути себе, водночас твердячи кожному, хто здатен почути: я впав не сам — мене турнули з балкона готелю «Сансет Біч» у Монтеґо-Беї. І я не можу сказати собі: «Стули пельку; Арті Дженнінгсе!», бо, прокидаючись щоранку, мушу збирати докупи свою розгепану, як гарбуз, голову. Та навіть тепер, розмовляючи лише з собою, я можу повторити те, що вже говорив колись: «Врубаєтесь, пришелепки?» У сенсі, що загробне життя — це не якесь там театралізоване дійство, що відбувається тут-і-тепер без активної участі її «головного героя», і не кайфова тусня. Чуваче, ти бачиш отих крутих пацанів у біді? Вони так і не врубилися, — а мені нічого не лишається, як тільки чекати тут на свого вбивцю. Але він не помирає, а тільки старіє, змінює дружин на все молодших, ростить виводок недоумків і заганяє свою країну в тісну діру.

Мерці ніколи не перестають говорити, і живі інколи їх чують. Іноді, якщо вправно підловити сонного під час тріпотіння повіками уві сні, він може навіть відповісти тобі, і спілкуватиметься з тобою, — аж поки його дружина не дасть йому ляпанця по щоці. Та мені більше до вподоби слухати тих, хто помер до мене. Я бачив людей у рваних штанях і закривавлених сюртуках, і вони теж щось кажуть, але замість слів з їхніх вуст цебенить кров; святі небеса, повстання рабів було таки мерзенним ділом, і королеві, звісно, доводилося придушувати ці повстання, вдаючись до жорстоких розправ відтоді, як справи у Вест-Індської компанії пішли під укіс, на відміну від Ост-Індської; і скільки ж тоді негрів полягло; хай воно все сказиться! — через ці теревені я, здається, неправильно склав ліву половину свого обличчя. Бути мертвим — це розуміти, що «мертвий» — не те ж саме, що «зниклий», що ти просто перебуваєш на просторах долин смерті. Час не зупиняється. Ти бачиш, як він рухається, але сам ти, як і раніше, залишаєшся нерухомим — як картина з усмішкою Мони Лізи. На цих просторах розтяте триста років тому горло і смерть двохвилинної давності в дитячому ліжечку — означає те ж саме.

Якщо не стежити за тим, як ти спиш, то ти знову побачиш себе таким, яким тебе знайшли живі: долі, з баняком — як розбитий гарбуз, права нога підвернена аж за спину, а обидві руки зігнуті так, як руки згинатися не можуть, — і з висоти, з отого балкона, я скидаюся на мертвого павука. Я бачу себе звідти — згори, і звідси — знизу, так, як бачив мене мій убивця. Мертві повторно проживають той же порух, ту ж дію, той же крик, знову й знову; це наче поїзд, що ніколи не стишує рух, доки не сходить з рейок; уступ тієї будівлі на шістнадцятому поверсі; багажник автомобіля, звідки вийшло все повітря. Тіла рудбоїв[14], що здуваються, як гумові кульки, від п’ятдесяти шести сталевих куль.