«Крамниця щастя»

Ольга Деркачова

Крамниця щастя та Кавові історії з «Кімбо»

Крамниця щастя

Тобі б сподобалося, мамо...

... Уся підлога встелена пелюстками. У коридорі роззуваюся, аби не знищити каблуками ніжні пелюстки. Вони лоскочуть ноги, і я сміюся. Ступаю обережно і вперше шкодую, що не вмію літати, але сильні руки міцно мене тримають, і я справді лечу, лечу, лечу.

Лечу понад трояндовими пелюстками, лечу понад столом, лечу понад ліжком, лечу навіть понад небом. А потім раптом зринає страх. «Ай!» Боюся висоти. Рідні руки опускають мене обережно на трояндові пелюстки... Вони так солодко пахнуть, що паморочиться в голові... Хочеться заховатися в них, підкидати до неба, кружляти разом із ними...

Марина жалібно зітхнула і щільніше замоталася в ковдру. Вона завжди намагалася думати про щось приємне, коли їй було боляче. А зараз було саме так. Усю ніч болів зуб, а на ранок Марина встала з розпухлою щокою. «Ось тобі й день Святого Валентина, — пробурмотіла до себе. — Усі святкують, а мені мало того, що нема з ким святкувати, так ще й у ліжку доведеться пролежати!» І нікого зі своїх у гуртожитку! Її подруги роз’їхалися по домівках на вихідні.

Марині не було куди їхати. Кілька років тому померли її батьки — розбилися на літаку, коли поверталися із заробітків.

Це сталося саме перед Марининим шкільним випускним. Вони хотіли, аби Маринка мала найкращу сукню і вступила до престижного університету. Але в день випускного не було білого плаття. Були завішані дзеркала, чорна хустина й гірке відчуття самотності.

Потім прийшли якісь люди та сказали, що квартира заставлена й тепер не належить Марині, бо батьки не повернули позичених грошей. Ходили й інші люди, які щось обіцяли дівчині, втішали її... Зараз Марина нічого не пам’ятає. Тільки чорну вологу землю, під якою назавжди заховали від неї її маму й тата...

Марина помацала щоку, поглянула на себе в дзеркало й побрела на гуртожитську кухню в пошуках соди. Дівчачий гуртожиток, узагалі, — таке місце, де можна знайти все, а тим паче таку дрібницю, як сода.