«Марта»

Лілія Черен

Марта

Середина червня 1920 року, Київ

Розмитий вздовж і впоперек,

Немов облитий цебрами помиїв,

Забутий Богом Баальбек —

Такий був у двадцятім році Київ...

— Таких, як ти, — стріляти треба! — сказав Іван Гер-бертові, замислено вдихаючи дим від цигарки. — Але, я думаю, ми тебе перевиховаємо.

Іван лежав одягненим на ліжку. Ноги у високих чоботах були закинуті одна на одну. Одна рука слугувала подушкою, інша диригувала думками молодого філософа від пролетаріату. Він поселився в цій кімнаті лише зранку, але вже вся квартира з її численними мешканцями, здавалося, належала йому.

Господиня, Лариса Василівна, відрекомендувала йому Герберта як свого родича. Але досвідчений погляд червоноармійця відразу впізнав у новому сусіді ворога. На прискіпливі запитання Івана хлопець відповідав скупо, дотримуючись легенди, інколи відмовчувався. Може, все закінчилось би серйозніше, ніж погрозами, але прямих доказів проти Герберта в Івана не було, та й настрій він мав сьогодні навдивовижу чудовий. «Ми більше не підемо з Києва. Ця перемога — остаточна», — крутилися в голові переможні фрази, що засіли з голосних зібрань останніх днів[1].

Та й що візьмеш із цього худорлявого хлопця з похмурим поглядом, якому навіть тяжко підвестися самотужки з ліжка? Герберт оклигував після тривалої хвороби на висипний тиф. Далася взнаки неспокійна весна, а насамперед — холодний травень[2]. Слова про розстріл він сприйняв спокійно. Надто часто його хотіли розстріляти за останні чотири роки, надто довго він боровся проти хвороби, надто втомленим себе почував не тільки фізично, а й психологічно. Втім, запитав:

— Хто — «ми»?

— Партія, звичайно!

Герберт щось невиразне мугикнув у відповідь і повернувся обличчям до стіни, схрестивши на грудях руки. Не мав настрою до політичних розмов і взагалі до будь-якого спілкування.

Коли температура з маренням і неспокійними сновидіннями відступили, він повністю поринув у спогади. Ще і ще раз прокручував у голові роки навчання в гімназії і перші дні початку війни. Далі не йшов, далі було нецікаво. А спогади про Київ, якого вже не було і не могло бути, невідступно приваблювали його, як невловимий, але солодкий вранішній сон.

Родина Штільбергів у круговерті війни й революції виїхала до Німеччини. Лише старша сестра Герберта, з великими труднощами змінивши прізвище[3], подалася до Петербурга чи то пак Петрограда[4]. Але зв'язок із родиною було втрачено ще далекого 1916 року, коли хлопець, закінчивши гімназію, у неповні сімнадцять років вирушив на фронт. Його рідні так і не змогли змиритися з тією хвилею ненависті до німців, яка збурилася після початку війни. Не змогли вони й зрозуміти вчинок юного Герберта, який вирішив зі зброєю в руках, власною кров'ю довести свою лояльність імперії.

Зараз Гербертові було цілком зрозуміло, що не патріотичні почуття рухали ним тоді, а втікав він від ненависного відчуття інакшості, усвідомлення того, що ти чужий, не маєш свого місця. Але до цього додавалася запізніла гіркота розуміння, що він так і лишився вигнанцем.

Вперше юнак пережив це на початку Європейської війни, коли вся країна об'єдналась у потужне єдине ціле, сплав патріотизму і рішучості, й викинула на узбіччя маленьку громаду вже не німців і ще не росіян. Незабаром на Хрещатику закрили магазини холодильників, друкарських машинок і велосипедів німця Ернста Торклера, заарештували власника галантерейної крамниці на Прорізній Гершмана, розгромили кафе Рейтара. Всі німецькі книжки зникли... І ще багато чого знайомого і звичного загубилося у плині років.

Тоді як Герберт поринав у принадний світ спогадів, Іванові не лежалося. Його тіло прагло руху й активності. Він схопився з ліжка, походив по кімнаті, рішучими кроками відміряючи простір три на чотири метри. Потім узяв торбину і вигорнув усе своє невелике майно на ліжко: змінну білизну, тютюн, дбайливо загорнутий у вирвану сторінку з книжки старих часів, маленький шматочок дігтярного мила, ложку, кухлик. У різдвяному мішечку ще з перших років війни він зберігав візитівку, на якій було написано ім'я випадкової благодійниці, кілька листів і порнографічну картку, очевидно, з київського фотоательє Франца де Мезера[5]. Серед усього цього мотлоху найважливішим був трохи вже потертий, але від того не менш цінний, папірець, який свідчив про його героїчне минуле як комуніста і давав надію на майбутнє у новому Києві. Іван дбайливо розпрямив документ і поклав у нагрудну кишеньку гімнастерки.

Вже за хвилину вискочив у коридор.

— Хазяйко, дайте мені, будь ласка, чогось гаряченького.

Незабаром у двері постукали, і Лариса Василівна внесла своєму новому пожильцеві на таці ріденької ячмінної кави і кілька скибочок темного хліба. Іван задоволено втягував носом гарячий запах довгоочікуваного затишку. Натомість Герберт спостеріг гіркий усміх на губах господині. Очевидно, не природна приязнь була причиною її гостинності до нового квартиранта, а той його заповітний папірець у кишені.

Коли Лариса Василівна вийшла з кімнати, Іван почав моститися до столу. Але за якусь мить у двері знову постукали і в кімнату ввірвалася дівчина. Війнувши спідницею, вона гучно зачинила двері і прихилилася до них спиною. Її очі сяяли від азарту, щоки розпашіли, а груди часто здіймалися вгору. Вона змовницьки посміхнулась і піднесла до губ палець.

Герберт візначив про себе недоречність такої таємничості після ляскання дверима. Дивився на дівчину зацікавлено й недовірливо водночас.

По коридору лунко прогримів жіночий голос: «Марто-о!»

— Значить, Марта! — сказав приязно Іван.

— А ви — більшовик! — не гублячись, відказала дівчина.

— Так точно.

— Якщо ви військовий, то прошу зберегти військову таємницю — мою присутність у вашій кімнаті!

Легковажний кокетливий тон прохання був суголосний піднесеному настрою Івана.

— Та, ні, дякую, — відмовилась дівчина, яка ще стояла, притулившись спиною до дверей.

— Я поділюся! Сідай, не соромся! — запросив Іван. Підставив стільчик до столу, потім узяв похідний кухлик, витер об галіфе, а свою чашку підсунув дівчині.

— А як вас звати? — запитала Марта, сідаючи на край стільця.

— Іван Шемес.

— А про вас я також знаю! — вже звертаючись до німця, сказала дівчина. — Ви — Герберт Едмундович Штільберг, небіж у других Лариси Василівни.

З чогось невловимого в її голосі хворий відчув, що їй відомо: ніякий він не родич господині квартири, але вона не викаже його.

— Вибачте, Лариса Василівна забрала мене з госпіталю в такому стані, що я не мав змоги познайомитися з вами... — сказав Герберт і осмикнув себе. Який він, у біса, родич, якщо не знає, як і з ким живе його рідня.

Іван зацікавлено дослухався до розмови.

— О! Ви стільки пропустили з цією війною. — прийшла німцеві на допомогу дівчина. — Нас із тіткою, погорільців, прихистила у себе Лариса Василівна ще два роки тому. У 1918-му.

— Чого б це? — запитав підозріло Іван.

— Трохим Павлович, мій дядько, й покійний чоловік Лариси Василівни викладали разом у школі... До того ж, ви знаєте, у війну жінці жити самій дуже страшно й неприємно.

— Так, ми чудово знаємо про звірства денікінців і погроми петлюрівців! — вигукнув Іван. Його співрозмовники тактовно промовчали.

У пам'яті Герберта виразно зринув листопадовий наказ Петлюри революційного 1917 року: «Не допускайте погромів та заворушень, бо якщо їх допустите, то ганьбою вкриєте славне ім'я українського вояцтва...»

На цю мить у кімнаті склалася дивна ситуація: дівчина залучила до розмови двох ворожо одне до одного налаштованих хлопців. Герберт так і лежав на ліжку, Іван до столу його не просив. Марта підігру-вала німцеві, водночас була обережною і приязною з комуністом. Сама визнавала, що не відчувала до нього аж такої ворожості, радше навіть навпаки.

— Добре мати таких родичів, — змінив тему Іван. -Мені в пам'ятку кінець грудня минулого року. Тоді потрапив у хірургічне відділення Воєнно-гарнізонного госпіталю. На підступах до Києва якась білогвардійська наволоч мене в живіт дістала шаблею! Санітарів — нема, білизну не міняють, мила не дістати, до вбиральні — зась. Сморід стоїть жахливий! А ще до всього не було електричного світла.

— Таж увесь Київ з каганцями сидить! — зауважила Марта без видимих ознак співчуття.

— Якщо світили у квартирах буржуїв і у театрах, то для героїв-червоноармійців треба було в першу чергу електрику налагодити!

— А ви звідки, що родичів тут не маєте? — запитала дівчина. Що це в нього нормальних тем для розмов немає — самі політичні, подумалося їй.

— Та я свій, київський, лише не знаю, де зараз мама і сестра, — голос Івана бринів уже без агресії. — Мій батько працював у чехів на заводі «Гретер і Крива-нек», аж поки не отруївся денатуратом, коли під час війни заборонили алкоголь. Казали, що це пійло можна очистити сирою цибулиною. Брехня. Жили до війни на Шулявці. Але будинок наш зараз розбомбили. Звичайно, коли поляків переможемо, треба буде свою рідню знайти...

— То ви живете з тіткою? — запитав дівчину Герберт, якому було зовсім не цікаво слухати про життя Івана. Його водночас відштовхувала і приваблювала ця весела сміхотунка. Як на його смак, їй бракувало витонченості і, швидше за все, освіти. Натомість її життєва енергія й оптимізм були саме тим, чого зараз так бракувало німцеві.

— Так. Мої батьки з села. Але я ніяка не селючка! Я вже п'ять років живу в Києві! — гордовито сказала Марта.

Іван ледь витерпів, щоб відразу не перебити її: