«Авантюра XL»

Артем Чапай

Авантюра XL

Це книжка, написана справжнім героєм-коханцем. Нові жінки для нього — як нові гори, нові гори — наче нові жінки, при цьому, як і кожен класичний герой-коханець, він вірить у власну щирість, підкуповує наївністю, захлинається романтизмом, прагне врятувати світ і чітко знає, як це зробити.

Софія Андрухович

, письменниця

Якби не було «Авантюри», не було б і «Тата в декреті».

Коли не маєш нагоди дослідити, виміряти й помацати кордони безвідповідальності, несправедливості, свободи й кохання без зобов’язань — не зможеш визначити й рамки взаємоповаги, рівності, турботи про іншого та відповідальності за ближнього й узагалі за іншу людину. Інь і ян, рознесені по різних світах.

«Авантюра» несе дух невпинного бажання протискати свої межі до нових значень. Як у фрідайвінґу: ще на метр… а якщо без рук і ніг? А якщо із заплющеними очима?

Доросла людина такого написати не може.

Дмитро Золотухін

, друг дитинства

Артем Чапай, недовчившись у Києво-Могилянській академії, кинув стабільне життя й роботу журналіста й перекладача, поїхав з України на півтора року — просто мандрував. На життя заробляв фізичною працею: ремонтував дахи, працював викидайлом.

Тетяна Кремень

, «Кореспондент»

Політичні заворушення й ідеологічні суперечки. Чудові до нереальності краєвиди. Прекрасні та палкі дів­чата. Галюциногенні гриби. Весела біднота. Бундючні буржуа. Безумні аристократи. Моря й океани. Гори та шосе. Барви, для яких бракує слів. Сто пудів кохання. Молодість.

Цікавим є не лише власне опис подорожі, а й темперамент оповідача. Бо ж не всім випадає попоїздити по таких далеких краях, та ще й так довго, і не туристом, а в малобюджетному, так би мовити, варіанті: заробляючи собі на хліб на випадкових роботах, знаходячи прихисток у добрих людей або просто неба в наметі.

Фактично такий собі звичайний — ну хіба що більш-менш політично освічений — хлопець у досить незвичних обставинах; немає особливої дистанції між автором і читачем, і це читачеві так само подобається. Для мене ж важливе дещо інше.

«Авантюра» засвідчує появу в Україні саме таких цілковито нових людей, як Артем, — громадян своєї країни, однак водночас і громадян світу. Це та справді вільна генерація, яка знає свої права та вміє боронити їх; хлопці й дівчата, які легко можуть порозумітися з ровесниками хоч у Штатах, хоч у Белізі, хоч в Індії; вони вміють думати самостійно, і якщо навіть помиляються, то мають розум, аби не закидати свої помилки комусь. Вони люблять жити й цінують смак життя.

Дмитро Десятерик

, «День»

Чапай у своєму тревелозі — як справжній герой художньої любовної повісті: деякі події, описані в «Авантюрі», є неповторними й неповторюваними; досі важко уявити, що це все коли-небудь могло відбутися з кимось. Це історія про неймовірні щирість і легкість, історія, від якої неможливо відірватися, хіба що заради власних подорожей.

Богдан Логвиненко

, мандрівник

«Авантюра» — саме той тип подорожнього роману, котрий надихає кинути все й самому поїхати світ за очі. Адже для цього нічого не потрібно, окрім віри в людей і бажання шукати пригод. Без жодних упереджень і стереотипів, без грошей, гідів і готелів, натомість зі щирою душею та стареньким ноутбуком для нотаток.

Олександр Богаченко-Мішевський

, мандрівник

Мабуть, саме ця книжка надихнула мене на мою власну Авантюру довго- та короткотривалих мандрівок світом. Підкреслені на затертих від багаторазового прочитання сторінках цитати, які не пасує вживати в повсякденному домашньому житті, не раз згодилися в житті волоцюги… Будьте обережні, бо емоційні та подекуди неоднозначні епізоди книжки надовго збережуться у свідомості кожного, хто її прочитає.

Володимир Нестер

, мандрівник

Чапаєві так файно вдалося переплести пригоди з еротикою, наркотики з політикою, а мандри — зі спостереженнями над нашою ментальністю! Такий собі блокбастер, у якому головний герой — «дуже свій» чувак, із яким разом у Карпати ходив і якого раптом занесло в Латинську Америку. Підкуповує те, що все це було насправді, так, наче це сталося з тобою, — і ти собі думаєш, що життя справді може бути цікавішим за голлівудський сценарій.

Максим Баландюх

, мандрівник

Живе, що той волоцюга-безхатченко, чи то сучасною мовою «хіпує». Речей при собі обмаль, але є старенький ноутбук, тому називає себе «голодранець із лептопом». Для посвячених одкровення цього юного «червоного кхмера» — …і не новина: так собі, чергові пописеньки.

Інтернет-анонім

Блін, Чапаю! Це навіть не магічний реалізм. Це вже Джим Моррісон — справжня латиноукраїнська пастораль.

Павло Солодько

, друг юності

«Бідняцькі мандри», чи «Авантюра», — про тепер уже татусів Артема Чапая та Сімона — і сьогодні заздро прочитується поціновувачем вишуканих способів життя, надто неможливо екстремальних як на юного студента-могилянця, упертого в пізнанні того, яким цей світ є — і чи може він стати кращим.

Закарбовані в мені від книжки теплі та майже тактильні враження — шок вечері з димучими тортильями селянина з Чіапаса, батька десятьох дітей, що отримував за мішок кави два долари; зворушливо рідні візові прориви протагоніста; путівник досвіду автостопа галактиками Америки від Г’юстона до Беліза; єднання героя в джунглях із матінкою-Землею а-ля Турньє в «П’ятниці»; гостинно-моторошний на рисі з квасолею Острів Свободи; делірійне поїдання чарівних грибів у горах у сапотеків, змії, естетично позачасова англійка et cetera — додають віри в можливість зачарування магією життя у світі абсолютної краси, де, здається, неможливо втекти від долі чи метафізичного призначення бути лише «голодранцем із лептопом».

Сансара все ще нірвана.

Олександр Івашина

, культуролог

Авантюра, або Практичні реалії мандрів по-бідняцьки

Еротико-політичний документальний калейдоскоп

траса до Тулума в кожен бік

поділена навпіл смужкою трави:

два ряди машин їдуть з одного боку,

і два ряди — з другого.

тому ми йшли по цій траві,

постійно обертаючись і стоплячи машини,

скидаючи руки в обидва боки,

а не в один, до дороги, як звичайно.

у мене в голові виник образ картини «Hitch-hiker»:

на ось такій трасі

стоїть Ісус Христос у рубищі,

з невеликим рюкзаком,

широко розвівши руки в обидва боки,

як на тій статуї в Ріо-де-Жанейро.

він просить про допомогу

чи просить, щоб до нього прислухались, —

але ніхто не зупиняється.

машини пролітають повз нього,

два ряди з кожного боку…

10 березня 2006 року дівчина та брат

провели мене на поїзд до Ковеля.

вона пішла на п’ять хвилин раніше,

щоб не ятрити собі душу.

(я був надто збуджений, аби відчувати саудажі[1].)

ми з Олексою покурили, багатозначно помовчали,

— ну… — поплескали один одного по плечах,

і я заліз у вагон.

там весела провідниця постбальзаківського віку,

пухка та жвава, у береті, як у Че,

загравала до підлітка в шкіряному кашкеті типу «Ленін на броньовику»,

з темно-фіолетовим фінгалом під лівим оком.

— так, постєльку беремо?

підліток із фінгалом:

— навіщо мені постєль? у мене дома єсть.

— ич, — відгукується на флірт провідниця, — дома в нього єсть. надто вумний… так, а ти куди пішов? ану у свій вагон! — хапає за полу.

— всьо равно я зараз прийду!

— я ще білєти не зібрала… який чай? ти що, дурнесенький? ще навіть кип’ятку нема… стій! ану стій! яке місце?

— сорок друге.

— то й сиди там! чого я довжна всіх лапати?

а динамік патріотично заливається на весь вагон:

у мене в рюкзаку після купівлі на диво дешевого

авіаквитка Варшава — Нью-Йорк

(шістсот чотири бакси в обидва боки — утім, назад я не збирався)

було заникано сімсот доларів — практично всі позичені.

виходячи з цього, я планував

проваландатися півроку чи рік і при цьому

повернути всі гроші по ходу.

я відверто їхав шукати пригод на власну жопу.

(зі щоденника)

10 березня 2006

Сьогодні я вирушаю на захід. Звісно, і раніше не раз доводилося їздити в нікуди, не знаючи заздалегідь, як усе буде, і не будучи впевненим у планах, але ще ніколи — так далеко й надовго. У кишені — квиток на поїзд від Києва до Ковеля та квиток на літак із Варшави. Поки що це все, що відомо достеменно.

Іспити складено авансом, за місяць до загальної сесії. Залишається тільки один, останній, — сьогодні, лише за кілька годин до поїзда. Просто з іспиту — на вокзал. У рюкзаку, крім засобів гігієни, з одягу лише кілька футболок і трохи білизни; навіть бритву із собою не беру, бо все одно не зможу голитися часто. Краще взяти ножички та підстригати бороду, якщо буде потреба. Єдиний светр, одні джинси й одна пара черевиків — на собі. Мінімалізм.