«Легенди нескореної зими»

Сергій Ухачевський

Легенди нескореної зими

Безсмертя народу почувалося тут, на могилках, в отсій давній зміні людських поколінь. Тут сиділа і лежала сама неначе історія. На присипаних свіжою землею утратах, серед низесеньких горбочків далеких сивих пращурів, сиділи, спираючись на автомати, молоді гості-герої і оповідали звільненим з неволі старшим людям про свої діла. Вони читали їм величезні ненаписані книги оповідань, яких ще ніколи не знав світ і ні один письменник. Вони оповідали про події, учасники і автори подій. Події були так густо замішані людським м’ясом, сльозами, кров’ю, криком, стогонами, прокляттями, утратами, що ніхто вже нічому не дивувався. Це був уже новий світ, нова дійсність серед старої природи на руїнах старих розвалених хат, у старій, землистій одежі, немита.

Частина перша

Текст Романа Староверова. Цитата: «ЭТО СТОИТ ПРОЧТЕНИЯ!!!!!!!! АД! АД НА МАЙДАНЕ! Переписка «Беркута» между собой. Взгляд с другой стороны.)

Безпорядки начались еще 23 числа. По телеку сука 2 дня ни слова. И потом никто не показывал, как под кабмином играли немецкие наступательные марши и развивались флаги со свастиками и рунами третьего рейха. Никто не видел как 18 летнего срочника солдатика разпяли на решетке на воротах в арке на входе в один из двориков, не показывали как водила автобуса не стал ехать по демонстрантам, когда его заблокировали, и остановил автобус. Фашисты разорвали этот автобус. там был десяток беркутов.

У четвер, 20 лютого 2014 року, ще з досвіту, у vip-терміналі «C» аеропорту «Бориспіль» стояв дикий ажіотаж. Десятки чартерних рейсів і приватних літаків поспіхом відлітали за кордон. Навантажені баулами, чемоданами, торбами, поспішали покинути Україну політики, чиновники і бізнесмени. Створена ними черга і висловлені персоналу аеропорту хамські претензії спричинили хаос у роботі диспетчерів. Насправді термінал був не гумовим, а злітні смуги не безрозмірними, тому ні погрози, ні матюки тут не допомагали. Втікачі, спітнілі і сполохані, лаялись між собою, кричали в телефони, влаштовуючи скандали чиновникам Мінтрансу, Державіаслужби України, щоб ті дали можливість якнайшвидше полишити країну… а ще давали прочуханів підлеглим, боржникам, дружинам, дітям… В повітрі висів добротний мат — робоча мова української еліти. Чи варто говорити, що більшість літаків обирали курс на Москву, а деякі чомусь — Ростов-на-Дону? Близько десятка чартерів були на Крим, стільки ж — на Донецьк і Луганськ. Тим, кому в житті пощастило більше і вони менше «замазались» в ділах «сім’ї», вилітали в кляту Гейропу[1].

Оскільки черга рухалась повільно, «еліта», пройшовши митний контроль, нетерпляче телефонувала до «своїх», щоб дізнатись, що відбувається на Майдані, де вже третій день точились криваві бої… Бої, які, схоже, закінчяться перемогою повстанців. Новини для «еліти» були невтішними — вевешники, мусора і навіть беркутня здавались у полон повстанцям, інші — кидали позиції та давали драла. Через це втікачі ще більше нервували, притупцьовували на місці, ніби так могли прискорити відліт; у них тривожно бігали очиці, пітніли руки. У замкненому просторі залу очікування повітря швидко наповнювалось густим духом тваринного страху і ненависті, приправлених млосним смородом учорашнього перегару і сьогоднішнього похмілля, курива і липкого тривожного поту.

Втікачі гарячково поглядали на дорогу — чи не прийдуть зараз по їхні душі люди з Майдану. Та поки до летовища над’їжджали лише набиті пасажирами і валізами дорогі авто, мікроавтобуси з різнокаліберними халдеями, дрібними чинушами, мордатими ментами і есбеушниками. Вони прихопили з собою державні таємниці та бабло, нажите непосильною працею у комфортабельних кабінетах, і з цим багажем драпали з України.

«Еліту» супроводжували гламурні дами у дорогих шубах, із сумками, інкрустованими скельцями від Сваровскі. У більшості були неприродньо довгі ноги в чоботах на високих ортопедичних платформах, теж розцяцьковані стразами, на пальцях рук — без смаку нанизані один на один персті, надуті губища і вирячкуваті очі. Вони перли на собі все, що не встигли запакувати у валізи; за ними тягнувся млосний шлейф парфумів, якими вони залились перед відльотом у далекі краї. Більше нічим особливим дами не вирізнялись. Схоже, втікачі брали з собою коханок, залишаючи дружин доглядати за господарством. Хто знає, може, скоро це закінчиться, і можна буде повертатись до «сімейного вогнища»?..

А біля терміналу «F», що стояв приречено огороджений дротяною сіткою з колючою плетінкою[2], до стовбців було прив’язано з десяток дрібних породистих песиків. Їхні хазяйки запросто покинули своїх вчорашніх улюбленців. Тваринки розгублено озирались, жалібно скавуліли і тремтіли всім тілом, наче від холоду, хоча було напрочуд тепло, як для лютого. Їх опанував страх перед невідомістю. Очі-намистинки жалісливо і панічно дивились на незнайомий великий світ.

Таксисти аеропорту, які не вирізнялись витонченими манерами і навіть співчували Майдану, підсміювались з утікачів і покинутих собачат. З їхньої лексики не зникало слово «потвори», особливо це стосувалось дам з надутими губами, пекінесів і мопсів. Втікачів-мужчин вони іменували по-чоловічому просто, але справедливо — «підараси». Це слово не мало нічого спільного зі статевими нахилами бігунців, а скоріш з їхніми моральними якостями.

Нині таксистам вдалося непогано заробити, з самого ранку перевізши сотні пасажирів в аеропорт. І зараз вони почувались господарями становища. Розмовляли голосно, матюкались і плювали на асфальт, кидаючи недопалки просто під ноги. З радіо, включеного в одній з машин, долинав репортаж із Майдану. Повстанців розстрілювали на вулиці Інститутській. Саме було чути голос Жені Нищука: «Прикривайтесь щитами! Прикривайтесь щитами!»

На весь аеропорт було всього-на-всього двоє жовтодзьобих міліціонерів. Почувши цей заклик, обоє покинули свій пост і кудись зникли.

Потік пасажирів несподівано вщух. Останнє таксі приїхало близько полудня. З нього вивантажився мордатий дядько і несподівано прудко погнав на посадку через vip-термінал. Це був міністр енергетики та вугільної промисловості Ставицький. Його літак, завантажений накраденим добром, вже кілька годин стояв «під парами» на злітній смузі.

Таксист із наколкою на тильній стороні долоні «ВДВ», котрий привіз міністра, критично оцінив обстановку і підійшов до покинутих песиків. Одразу ж вибрав двох і повідомив колегам, що ці собаки доволі дорогі, їх можна вигідно продати. Це спонукало таксистів до «милосердя» і скоро всі тваринки опинились у натруджених водійських руках. Не обійшлось без штовханини — кому дістанеться більше «потвор».

Цей спалах кінологічної любові не випустив з їхньої уваги момент прибуття на посадку приватного літака з Відня. Одразу під термінал над’їхав дорогий джип; з нього вивалились водій і двоє охоронців, котрі виглядали надто манірно, як для професійних bodyguards.

— Пукальний тєатєр, — прокоментував це явище колишній десантник.

На що водії порснули від сміху.

Що справді одразу впадало у вічі — єдиний фаховий аксесуар у професійному антуражі цих охоронців — фурнітура від рацій у вухах, а ще — по-модному неголені пики. Нижче йшли приталені куці піджачки, вузенькі штанці, через що довгоносі лаковані черевики охоронців здавалися на кілька розмірів більшими. Було геть не зрозуміло, як вони рухалися б у разі нападу на свого підзахисного — штани точно репнули би по швах, а в туфлях, схожих на коротенькі лижі, просто заплуталися б. Де вони приховували свою зброю в такому одязі, було незрозуміло. Таксист-десантник басовито зробив такий висновок:

— Нє, їм зброя не потрібна, вони своїх врагов — перейшов на манірну тональність: — цвєточком по щєкам, цвєточком по щєкам! Отхлєстают до смєрті.

Скоро з терміналу вийшов худенький жевжик, одягнений у костюм, поверх якого була куца курточка, одягнена так, що поли піджака виглядали назовні. Він щось коротко кинув охоронцям і сів у машину. Авто рвонуло з місця і помчало в бік Києва.

Таксист-десантник підбив підсумок короткій дискусії:

— Що і требувалось доказать: які охранніки, такий і олігарх…

Хтось зауважив, що всі олігархи сьогодні дали драла, а цей навпаки, чогось приперся в Україну… Досвідчений таксист на це заявив:

— Від цих гоміків можна чого хочеш чекати. Або приїхав любовника спасати, або у власть влізати. Час підходящий… Пригадаєте моє слово, пацани, зараз тут таке почнеться, що пора запасатись бронєтрусами, гречкою і спічками. Хотя я, із усіх продуктів першої необхідності вибрав би парочку наганів і ящик патронів…

А ще через кілька годин спорожнілий аеропорт «Бориспіль» узяв під охорону перший взвод восьмої сотні Самооборони Майдану. Аеропорт завмер, затих, причаївся. На чати стали задимлені та втомлені останніми триденними боями майданівці. У них були потовчені, погнуті, подекуди прострілені, алюмінієві щити, різнотипна, часто пропалена і подерта форма, дешеві бронежилети другого класу і пощерблені, зате такі надійні кийки, один на всіх автомат Калашникова і три травматичних пістолети.

Таксист-десантник, коротко поговоривши з ними, повідомив своїм колегам:

— У нас вихідний до понеділка… Не знаю якого місяця і якого року… Тільки про парочку наганів вам ліпше забути. Я вам цього не говорив. Мінімум «калаш»… Скоро почнеться веселуха, пацани…

Наша революція